У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Фред нахмурив брови.

- Не поділяю вашої радості, пане генерал, і, признатися, зовсім вас не розумію. Шлітсен, звісно, не та людина, якій можна співчувати, я й сам його не люблю, але йдеться не про нашу з вами приязнь до нього чи неприязнь, а про близьку нам обом справу. Це не Шлітсен, а вона, ця справа, зазнала шкоди! Як же ви можете...

- Прямолінійність мислення, Фред! Притаманна вам, німцям. А психологія людини -- річ складна. Людський мозок, з усіма його звивинами - це ж справжнісінький лабіринт! З перехрестками, тупиками, несподіваними поворотами праворуч, ліворуч, назад... Взяти хоча б мене. Ненавиджу більшовиків? Ненавиджу! Лютий ворог мені нова Росія! Непримиренний! Здавалося б, ясніше ясного. Шкодь, руйнуй, висаджуй у повітря, бий у саме найдошкульніше! Я це й роблю. А думка, що керувала моїми діями, - шасть кудись убік! "Бач, вони аж піняться, зачувши про таке-то й таке, а росіяни знай собі будують, знай собі нарощують міць", - шепоче якийсь голос зло-втішно. І при цьому, помітьте, ненависть до моїх колишніх співвітчизників не зменшується, а ще збільшується. Знаю, що занесу руку для нового удару, мрію, щоб цей удар був смертельним! От і розберіться у цій двоїстості почуттів... Мені колись довелося бачити одного вбивцю, який замордував свою матір, а потім слізьми сходив над її трупом. Може, думаєте, нещирими? У тому-то й річ, що цілком щирими...

- Це вже, пане Ворон, якась патологія.

- А де межа між патологією і нормальним станом? У наш вік...

У коридорі почулися кроки, і Фред швидко увімкнув телефон.

- Дуже прикро, що так сталося, - сказав Шульц, і нотки глибокого суму забриніли в його голосі.

- Такий удар по школі! - зітхнув Ворон.

Двері без стуку прочинилися, і до кімнати зайшов Шлітсен. Куди поділись його набундюченість і пиха! Він скидався зараз на прохача, що соромиться глянути в очі своїм благодійникам.

- Ви не знаєте, Фред, куди саме і чи надовго поїхав Нунке? - запитав заступник начальника школи, марно силкуючись приховати своє занепокоєння.

- До Фігєраса. Я вчора саме чергував і бачив, як він поїхав. Коли його чекати, не наважився спитати - він був чи то схвильований, чи то сердитий...

- Так і е, мабуть, встиг дізнатися! - вихопилося в Шлітсена, але тут-таки він спробував опанувати себе.- Вас, здається, для чогось черговий розшукував, - звернувся він до Ворона.

І Фред і генерал зрозуміли - це тільки привід, щоб лишитися з Шульцем віч-на-віч.

- Неприємність? - обережно спитав Фред, коли Ворон вийшов.

Шлітсен опустився на стілець, підпер голову рукою і втупився в якусь крапку на підлозі.

- Велика! - врешті, видавив він з себе.- Такої не було за всю мою кар'єру... І хоча б справді припустив помилку там чи необережність! Он перебираю в пам'яті найменші подробиці, найдрібніші деталі і не можу знайти нічого такого...

- Пробачте, гер Шлітсен, але ж я не знаю, в чому справа.

- Так, так... я нічого ще не розповів... Навмисне відіслав Ворона, цю стару базіку, щоб лишитися наодинці, а мову наче відібрало... Просто язик не повертається...

- Ви мене стривожили! Та коли вам неприємно заводити про це розмову...

- Ет, рано чи пізно доведеться... Краще вже відразу...

Перериваючи свою розповідь наріканнями на якийсь незбагненний збіг подій і обставин, Шлітсен розказав, що саме сталося. Фред мовчки слухав, час від часу співчутливо похитуючи головою.

- Й головне - неймовірно, щоб хтось виказав наші плани! - гаряче переконував Шлітсен.- Всю операцію ми планували вдвох з Нунке. Лише згодом прилучили Ворона: працюючи ще в царській розвідці, він добре вивчив все Балтійське узбережжя. Ворон п'яничка, трохи базіка, але навіть в стані цілковитого сп'яніння про такі речі не прохопиться й словом. Набутий протягом десятків років досвід тут уже діє, наче механічний регулятор... Ми перевіряли з Нунке. Отже, Ворон поза підозрою...

- А не припускаєте ви думки, що серед засланої вами групи був двійник? У свій час завербований радянською контррозвідкою?

- Ні! - твердо заперечив він.- Все це хлопці випробувані, і знаю я їх не перший день, ще з часів окупації України.

- Я й гадки не мав, що ви були на Східному фронті, - здивувався Фред.

- Увесь сорок другий рік... Ні, навіть кілька останніх місяців сорок першого... Начальником особливої команди...- губи Шлітсена скривилися в посмішці, ніби пробіг по них відблиск далеких спогадів.- О, то були часи!

Незабутні і неповторні!.. Київ, Житомир, Вінниця, знову Київ... Тоді вірилось, що це безповоротно і назавжди..

- Що ж, багато німецьких солдатів і лишилося назавжди на російських просторах... Навічно! А проте, їм можна позаздрити. Вони лягли в землю в час, коли слава райху досягла найвищої вершини, так і не дізнавшись ніколи про ганьбу поразки, кинуті під ноги росіян знамена, Нюрнберзький процес...

Шлітсен швидко опустив повіки, але Фред встиг помітити, що в його каламутних блідо-сірих очах промайнув вираз страху.

- Гер Шлітсен, ви не образитесь, якщо я...- Фред урвав мову, ніби вагаючись.

- Ви німець, і я німець. Ми можемо говорити відверто, - буркнув Шлітсен.

- Саме тому я і дозволяю собі... Не вважайте це зухвальством, адже ви старший за мене - віком, чином, досвідом - і щось радити вам...

- Повторюю, можете говорити відверто.

- Бачте, я виходжу з- правила: береженого і бог береже. Ми тут, звісно, всі свої, але можуть же якось змінитись обставини, ситуація... завжди треба передбачати і найгірше...

- Гаразд, гаразд, все це зрозуміло...-