Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

— Так, здається, тріскається — шкіра підмерзла, — підтвердив Ашот. — Шкода, не вдасться зберегти. Що ж нам робити?

Настрій зразу підупав: і продукт є, а зберегти не можна!

— У моєму черепку виникла геніальна думка! — оголосив Гагік. — Надушимо виноградного соку, наллємо в горшки і поставимо в холодне місце. У нас буде глюкоза, тобто сила, яка розчищає сніг. Пий і берись за лопату!..

Не можна сказати, щоб пропозиція Гагіка була неслушною. Проте хлопці, та й сам Гагік, з жалем душили, м’яли чудові грона. Просто шкода було, власними руками знищувати таку красу.

Через два дні Гагік зробив ще дві глиняні посудини — якісь глибокі горщики з широкими шийками і порівняно вузькою середньою частиною. Інакше в нього не виходило.

— Що зробиш — верстата нема, інструментів нема… — скаржився гончар-самоучка.

За його пропозицією сік перелили в ці нові, добре випалені посудини.

— Ай-ай-ай! І вино тепер у нас є! Не життя, а рай, про який говорили наші діди. І виявляється, що рай тут, у Барсовій ущелині! — захоплено говорив Гагік. — Їж шашлик, запивай вином. Хіба тільки той, хто втратив розум, може повернутися тепер у село… Ашот! Цей карас треба відставити далі від вогню, хай сік залишиться солодким, його як глюкозу будем пити. А другий підсунь ближче: сік почне бродити, стане вином, і ми будемо рятуватися від холоду…

Так і зробили.

Ні, життя, здається, поліпшується, і зима в Барсовій ущелині зовсім не така страшна, як думалось раніше.

Одне тільки часом псувало настрій нашим героям: з усього було видно, що барс не пішов з ущелини.

Якось Асо знайшов свіжі кістки кози — її недавно розірвав звір. Про цей випадок пастух розповів тільки Ашоту, і обидва вирішили, що мир і спокій — це тимчасове явище.

Про те, як неживі кажана воскресли й полетіла

Минуло ще кілька днів, сонячних, безхмарних. Але сонце вже гріло мало — зима брала своє.

Наші герої сумно поглядали на Диявольську стежку. Там не видно було навіть каміння: все засипав сніг! Значить, треба продовжувати заготівлю на зиму…

Хлопці вирубали майже весь дубняк, пожалівши тільки старий горіх.

Рубати дрова тепер було легше. Правда, якщо в кузні на великому точилі можна було нагострити сокиру за півгодини, то Саркіс витрачав на це цілий день, ще й частину ранку. Він так старанно тер тупу сокиру об гладенький базальт, що руки німіли. Зате після його зусиль з сокири аж іскри сипались на сонці. А коли вдариш нею по дереву — насилу витягнеш назад. Саркіс був дуже задоволений наслідками своєї праці.

Готові поліна складали в кутку печери.

— Тепер вони висохнуть і добре горітимуть, — бадьоро сказав Ашот. — А з частини полін зробимо кожному тахту.

— Почекай, Ашот, у нас є важливіші справи, — заперечив Гагік. — Навіщо тобі тахта? Чим наші постелі погані?

Але Ашот наполягав на своєму. Шушик мовчки слухала їхню суперечку.

— Ти знову на свого ішака сів? — насупившись за питав Гагік. — Не забувай, що тут колектив, і, будь ласка, прислухайся до його думки. А то знову можемо переобрати… Забув?

Ашот почервонів. Про такий випадок йому нагадали вперше.

— Добре, — погодився він. — Скажіть самі, що в першу чергу ми повинні робити.

— Отож-бо!.. Ми збираємось тут зимувати. Потрібне нам світло у цій темній печері? Потрібне.

— Світло? Дурниці, скіпки я нароблю, — сказав Асо.

Пастух сидів біля вогню і гострив об гладенький камінь свій ножик. А коло нього лежала купа янтарних скіпок з соснових гілок.

— Тоді послухайте мою пропозицію, — почав Гагік. — Принесіть глини, і я для кожного зроблю чашку й тарілку. Годі нам, як наші прапрадіди, з однієї миски їсти.

З смолоскипами в руках усі рушили до глиняних ям.

— Ось уже місяць, як ми сліпнемо й задихаємось від диму, — сказала дорогою Шушик. — Чому ніхто з вас не подумає, що треба скласти якусь грубку?

— Що зробиш, кожного дня щось нове трапляється, — виправдовувався Ашот. — Але тепер ми неодмінно це зробимо. Хлопці, беріть по великому вальку глини…

Так юні мандрівники готувалися зустріти довгу зиму. Та випадок порушив їх спокій.

Якось повертаючись увечері додому, вони застали двері в печеру відчиненими.

— Що це? Хто міг сюди зайти? — стурбувався Ашот.

— І добре, що двері відчинені, — сказав Гагік, — провітрили принаймні приміщення. А то у мене від цих винних випарів голова паморочиться!..

Та чи до жартів було зараз? Хлопці обережно зайшли в печеру і зупинились вражені. Глечик з соком був перекинутий, в’язки винограду зірвані, в печері панувало безладдя. Якісь невідомі істоти поїли весь виноград, усі запаси кажанів і запили їх вином.

Хлопці були ошелешені. За одну мить зник рай, змальований Гагіком, розвіялись, як дим, усі надії. Виснажені, обірвані полонені Барсової ущелини опинились віч-на-віч з суворою зимою, голодною, холодною…

— Це барс?.. — пошепки запитав Гагік.

— Барс не вип’є соку, не з’їсть винограду, — задумливо сказав Ашот.

Мов скам’янілі стояли юні мандрівники посеред своєї спустошеної печери і гірко думали: хто ж, хто так жорстоко ворогує з ними?..

Кінець другої частини