Омбре. Над темрявою і світлом - Лариса Підгірна

— Зброю, де Моле, зброю — перед собою.

— Що таке, Князевич? Чому ти так поспішаєш? Чи, може, отець Ігнатіус погодився тобі бути замість перекладача? Так там не латиною...

— Це тебе не обходить, Люку. Ніяк не обходить, — відповів Князевич. — Хай там як, я дістану Чашу Омбре. Вона потрібна для значно виразніших цілей, ніж твої.

— Виразніших цілей? — розсміявся я. — Яких же? Світового панування вашого ненормального карлика, який загрався у царя? Адже ти для нього намагаєшся віднайти Чашу Омбре?

Князевич лише стенув плечима.

— Цьому світові потрібен сильний володар. Той, кому я служу — такий. Він змішає світло і темряву, підніметься над усіма, він змінить устави і закони Всесвіту і стане єдиним, кому вклонятимуться усі народи... Нікому до нього не вдавалося здійснити задумане, але він здійснить, бо він є Очікуваний!

— Не вірю своїм вухам! — намагаючись зберегти у голосі іронію, проказав я. — Юрію... Ти себе чуєш? Ти зараз нагадуєш одного із тих ненормальних релігійних фанатиків, про яких час від часу у Голівуді знімають чергове апокаліптичне кіно... Одна справа — працювати на російські спецслужби, інша — нести оцю фантастичну ахінею! Ти ж наче безумець, що цитує витягнуті із контексту книги пророка Даниїла рядки про антихриста...

Князевич похитав головою.

— Люку... це міг би казати хтось інший, але не ти, приналежний до таємного ордену, що добре знає, яку потужну силу має Чаша Омбре. І що ця сила — реальна. Тобі усе відомо! Тож не вдавай дурника, Люку... Я лише виконавець. Чаша Омбре має дістатися ЙОМУ, моєму панові! А не комусь іншому. Він один достойний.

— Князевич, не має значення, у що я вірю. Але навіть якби Чаша не мала жодної містичної сили — це не доведе світ до добра! — похитав я головою. — Не знаю, що за бовтанка у тебе в голові, але ти маєш усвідомити: той, для кого ти взявся дістати Чашу Омбре, ніколи не стане володарем світу. НІКОЛИ. Бог не дасть...

Обличчям Юрія Князевича майнула тінь роздратування.

— Та-а-ак... — протягнув він. — Прецеденти були. Заволодіти Чашею Омбре дійсно бажали чи не наймогутніші державці. Та мій пан не бажає бути на місці одного із них — тих, хто був за крок до здійснення бажаного, за крок до Чаші і малодушно, боягузливо відступив... Він матиме Чашу Омбре, бо я дістану її для нього! Якби твої тамплієри, Люку, мали хоч дещицю розуму у своїх закованих у залізні шоломи головах, то самі б скористалися силою Чаші Омбре, а не покинули її напризволяще у цій кам’яниці. Створили той світ, про який торочили не одне століття — Царство Миру та Справедливості. Хто ж твоїм предкам не давав цього зробити? Чаша віками була у їхніх руках!

— Бо вони добре знали, — перебив я Князевича, — що людині втримати таку могутню силу не до снаги, а тим більше — керувати нею! Чаша призначена не для людей. І твій пан, як ти його називаєш, здобувши Чашу Омбре, лише загубить світ. Він занадто нікчемний у своїх прагненнях, Юрію! Яку ж дурню вкладають тобі й таким як ти у голови, але отой карлик, що вдає із себе володаря великої держави — не месія, не рятівник світу, не очікуваний. Він — псих, що жадає безмежної влади.

— Мій пан вищий за усе це. Він обранець. Я увірував у це, відколи побував у Помпозі! — вигукнув Князевим. — Ти, святеннику, згадай фреску із того бенедиктинського монастиря. Згадай, чиє обличчя зобразив Вітелло де Болонья... Світ знає мого пана. Світ віками чекав на його явлення.

— Явлення, кажеш? — голосно розсміявся я, хоч від згадки про зображення антихриста на стіні, про яке нагадав Князевим, у мене похолоділа спина.

Так, пригадалося. Того літа мене направили до Італії на якісь чергові професійні навчання, що проводилися у містечку Помпоза, у закритому респектабельному готелі. Нас, працівників спецслужб, що з’їхалися з цілої Європи, не відпускали за периметр готелю три дні. Врешті перед відльотом до Франції у мене знайшлося трохи часу, аби помилуватися краєвидами і місцевими історичними пам’ятками. Разом із Князевичем, із яким познайомився під час сніданку, ми блукали вуличками Помпози.

Він пристойно володів англійською, тож ми швидко порозумілися.

Втамовуючи спрагу прохолодним безалкогольним мохіто, ми забрели до старої церковці, що колись належала бенедиктинському монастирю. Її стіни, прикрашені майстерними фресками, цілковито захопили мою увагу. Я був у Помпозі вперше, як і Князевич, представник спецслужб Росії, тому для нас усе було тут незнайомим. Проте Юрій добре знав, що шукав. Власне, він і звернув мою увагу на зображення, створене рукою майстра Вітелло де Болонья ще у XIV столітті.

— Поглянь, Люку! — проказав він тоді — Наші туристи, що побували у Помпозі, розповідають... наче оцей демон на фресці зовнішністю нагадує... сам знаєш кого. Навіть не знаю, тішитися тому чи ображатися.

Я підняв погляд на зображення, зрозумівши, про кого мова. Подібність і справді була неймовірна. Характерні вузькі розрізи очей, високі вилиці... Усі риси і справді нагадували обличчя російського карлика.

— Ну... Вітелло де Болонья навряд чи міг знати в обличчя... Того, хто житиме через віки після нього, — дипломатично відповів я. — То просто так йому вдалося.

— Усім би такого президента! — похмуро відповів тоді Князевич, не приховуючи роздратування. — Він