Омбре. Над темрявою і світлом - Лариса Підгірна

— Залишаю його Вам, Ваша превелебносте, на знак мого повного смирення та розкаяння в усіх негідних вчинках!

Кармеллі тільки важко зітхнув. Поманив Люка до себе. Той підійшов і, слідуючи повелінню єпископа Кармеллі, вкляк на коліно.

Зітхнувши, Кармеллі благословив його, зобразивши на Люковому чолі знак хреста.

Вже вийшовши за поріг його покоїв, ми почули, як він проказав:

— Брате Ігнатіусе, завітайте до мене після вечірньої меси. Маю новину, котра, без сумніву, Вас втішить і стане для усіх нас благословенням!

 о далі? — поцікавилася я у Люка.

Він енергійно крокував до нашої автівки, не випускаючи мою руку зі своєї.

— Чесне слово, Едіто, відчуваю себе так, наче я якийсь розстрига... — мовив він напівжартома. — До усього звикаєш, і, як не дивно, я навіть був призвичаївся до розміреного життя священика. Певно, тому, що останні роки жив так само розмірено. Можна сказати, мені навіть сподобалося бути священнослужителем.

— А тепер поясни, звідки ти дізнався про Іова Претфуса? — поцікавилася я. — Ніколи не думала, що табличка на стіні Східної башти може бути доказом того, що Претфус був одним із Лицарів Лангедоку.

— Я теж про це не знав. Багато документів, що стосувалися нашого товариства, були втрачені під час Другої світової війни. Тамплієрами та їх спадщиною цікавилися з "Аненербе". Фашисти вивезли з Лангедоку та інших тамплієрівських святинь чимало цінних документів та артефактів. Однак на цю думку мене наштовхнула ти. Пам’ятаєш, Едіто, тоді ми так і не встигли побувати з тобою у замку на екскурсії і я не зовсім чемно спровадив тебе на таксі?

— Ну, так... — відповіла я. — То було не нечемно, а дивно.

— Ти поїхала, а я повернувся назад, до фортеці. На стіні Східної башти я побачив ту табличку, а на ній — ім’я Іова Претфуса.

Зі щоденників Георга де Гастона мені було відомо, що Х’юго де Моле на замовлення князя Юрія Львовича займався реконструкцією замку, а отже, як ми й говорили, під час ремонтних робіт у нього була чудова можливість створити або знайти надійний сховок для Чаші Омбре...

Значить, подумав я, той, хто займався капітальною реконструкцією замку після Х’юго де Моле, міг теж бути, по-перше, членом товариства Лицарів Лангедоку, а по-друге, міг знайти та перезаховати Чашу або ж вивезти її звідси.

Мені було відомо про той колодязь, але Георг де Гастон дуже неточно описує місце сховку Чаші, вказуючи лише, що вона надійно захована на території Кам’янецької твердині. Із чистої цікавості я вирішив дізнатися, які ж найпомітніші реставраційні роботи проводилися у замку після Х’юго де Моле. І ось випливло ім’я: Іов Претфус. Про його перебування у Кам’янецькому замку в якості головного інженера збереглося достатньо інформації. Ну а табличка з його іменем на стіні Східної башти лише утвердила мене в цій думці. І знову у моє поле зору втрапив замок та колодязь. Уточнити, яке відношення мав Іов Претфус до ордену Лицарів Лангедоку, було лише справою кількох годин. Із Франції від лангедокців я отримав електронного листа із докладним викладом усього, що мене цікавило. Я дізнався, що місією ордену Лицарів Лангедоку було не вивезти Чашу Омбре до Франції, а перезаховати її більш надійно. Скласти всю отриману інформацію докупи було не так складно.

Отже, Іов Претфус мав переконатися, що артефакт на місці та за потреби перезаховати його. Але кому прийде в голову шукати Чашу на дні 40-метрового колодязя? Я переконаний, Едіто, Чаша десь там, вмурована в скелю.

Тим часом ми були вже поряд із Кам’янецьким замком.

— Маємо нагоду пересвідчитися, чи добре тут готують, — запропонував мені Люк. — Ти, напевне, зголодніла, та й, по правді сказати, я б теж не відмовився бодай від гарячої кави.

Кинувши погляд на табличку з автографом Іова Претфуса, я почимчикувала за Люком крізь дерев’яні ворота замку.

Територію ще не встигли розчистити від снігу повністю, тільки прогорнули доріжки до башт та підходи до експозиційного залу. У замку було спокійно, тихо. Жодного відвідувача навкруги, тільки рум’янощокий працівник ресторану вправно розчищав невеличкий майданчик під мангал.

— Чи можемо ми у вас пообідати? — поцікавився Люк польською у хлопця.

Той чемно посміхнувся і відповів:

— Так, пане, звичайно, проходьте, офіціанти все Вам скажуть.

Ми зайшли у затишний зал, зайняли столик біля вікна, з якого відкривався чудовий вид на подвір’я замку. Навпроти — здоровенна плазма, що трохи недолуго повисла на мурованій кам’яній стіні. Але український музичний канал транслював приємну музику.

Якщо чесно, у мене зовсім пропав апетит. Сьогодні збігав строк, даний мені Князевичем. Згідно його плану, я мала подзвонити йому та передати щоденники Георга де Гастона. Навіть присутність Люка не заспокоювала мене. Я справді не знала, як діяти далі. Можливо, Люк і мав якийсь план, однак мені він нічого не розповідав.

Пошуки містичної Чаші Омбре могли б завершитися тут, просто біля Східної башти. Для того, аби знайти її на дні 40-метрового колодязя, необхідне було спеціальне спорядження. Можливо, механізми, які б викачали воду. Хто дозволить провести такі роботи? Навіть у Люка не вистачить впливу, щоб організувати у