Робін Гуд - Джон Макспедден

Холодна й прудка течія швидко привела до пам'яті хлопця; проте він був ще надто приголомшений і, мов сліпий, хапався за тонкі очеретини, намагаючись добратися до берега.

Дивлячись на безпорадність Роба, його супротивник не міг стримати щирого сміху, проте одразу ж поспішив йому на допомогу.

— Ну, голубе, — з важким віддихом промовив велетень, розтираючи ребра, — скажи тепер, де ти зараз? Давай я уже тебе виловлю, рибко!

Він простягнув до Робіна свою довжелезну палицю й гукнув:

— Хапайся! Сподіваюсь, що в пальцях у тебе не так гуде, як у голові?

Робін учепився за палицю, і його витягли на сухе, точнісінько як рибу, тільки з риби ніколи не стікає так багато води. Щоб остаточно прочуматись, йому довгенько довелося лежати на теплому березі; потім він сів і похмуро потер голову.

— Клянуся всіма святими, ти б'єш, як молотом! — промовив він зрештою. — Таке враження, що зараз у мене на плечах не голова, а вулик, у якому прокинувся рій.

По цій мові Робін узяв свій ріжок і видобув з нього три пронизливих звуки, які луною покотилися між дерев. Запала хвилинна тиша, а потім ураз зашурхотіло листя, затріщали гілки й на галявину висипало чоловік сорок дужих йоменів[3] одягнених, як і Робін, у все зелене. Попереду бігли вірний Вілл Стютлі і три брати-удовиченки.

— Ох отамане, — ще здалеку гукнув Вілл Стютлі, — що з тобою стряслось? На тобі немає сухої нитки!

— Дрібниця, — відповів Робін. — Оцей молодець не пускав мене через кладку, а коли я полоскотав йому ребра, він вважав за потрібне відповісти мені тим же і так погладив мене по голівці, що я сторчака полетів у воду.

— То нехай же й він скупається! — сказав Вілл. — Хапайте його, хлопці!

Цупкі, м'язисті руки не дуже делікатно схопили велетня — той навіть пальцем не міг поворухнути — і потягли до берега. Там його розгойдали і по команді: раз, два, три! пожбурили аж на середину потоку, де він зник під водою. Робін проворно збіг на місточок і, сміючись, запитав:

— Ану, скажи мені, голубе, де зараз ти?

У відповідь почувся лише могутній сплеск води, а наступної миті велетень був уже на березі і єдиним ударом збив Вілла Стютлі з ніг так раптово, що вражений юнак не встиг навіть підвести для захисту руку. За Віллом ще три чоловіки покотились по землі, і тільки тоді решта лучників прийшли до тями, накинулись гуртом на велетня й потягнули його знов до води. Та велетень не піддавався й запропонував битися з усіма, по троє на його одного.

— Досить! — закричав Робін. — Ти справді достойний противник, і годі нам битися.

— Ну що ж, помиримось, — відповів велетень. — Тим більше, що перевага зараз на твоєму боці. Одначе ти мені теж сподобався і я з радістю почув би твоє ім'я.

— Це можна, — сказав Робін, — мої хлоп'ята і навіть шериф Ноттінгема знають мене як Робіна Гуда, людину, оголошену поза законом.

— Тоді вибачай, що я трохи помацав тобі кісточки, — вигукнув велетень, — бо я саме розшукував Робіна Гуда, щоб приєднатись до його веселої компанії. Але боюсь, що непоштивість мого дрючка тепер завадить нашій дружбі.

— Та що ти! Не говори дурниць! — в свою чергу вигукнув Робін. — Я дуже радий, що помірявся з тобою силою, і, по совісті, це ж я заварив катавасію!

Всі засміялись, а Робін і велетень міцно потисли один одному руки, і з цієї миті почалася міцна їхня дружба на все життя.

— Але ж ти ще не сказав нам свого імені, — раптом схаменувся Робін.

— Від самого дня народження мене всі звали Джоном Малим.

— Вітаємо тебе в нашій компанії, Джоне Малий. Віднині ти наш. Церемоній, як бачиш, мало, але внесок треба зробити великий. Ми просимо віддати для спільної справи свій розум, тіло, серце і, можливо, навіть життя.

— Клянусь, віддаю себе всього! — не замислюючись, вигукнув велетень.

Після цього Вілл Стютлі, який полюбляв добрий жарт, вискочив наперед і сказав:

— Це приблукале дитя таке маленьке і кволе, що старе ім'я ніяк йому не личить. — Він зробив паузу, щоб наповнити ріг водою із струмка. — Слухай уважно, синку, — зіп'явшись навшпиньки і хлюпаючи воду на велетня, повів далі Вілл Стютлі, — віднині ти вступаєш у ліс і коситимеш нове ім'я. Я нарікаю тебе Маленьким Джоном.

На жарт усі відповіли дружнім сміхом.

— Дайте Маленькому Джонові лук та набийте стрілами сагайдак весело наказав Робін. — Скажи, друже, чи ти й стріляти такий мастак, як вимахувати дубцем?

— Та кроків за сорок зіб'ю ясеневу гіллячку, — відповів велетень.

Після всього з веселим гомоном ватага знову повернулася в ліс до місця своєї схованки, де дерева були найгустіші, а мох найпухкіший і де нікому не відома стежка вела в печеру, — їхнє пристановище і фортецю. Тут під могутнім крислатим дубом вони зустрілися з рештою своїх товаришів, які саме порались біля двох оленів, щойно забитих на полюванні. Розпаливши яскраве багаття, всі посідали в коло, до свіжого м'яса та пива. Ліворуч від Роба вмостився Вілл Стютлі, а праворуч — Маленький Джон. Незважаючи на те, що Робіну сьогодні перепало, він все ж таки з приємністю згадував ранкову пригоду, бо ребра, голова поболять, поболять та й перестануть, а такого новобранця, як Маленький Джон, — могутнього тілом і чесного душею, — зустрінеш далеко не кожного дня.