Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон
П'ю був убитий, сумнівів не було. Мою маму ми віднесли в село. Там їй дали понюхати запашної солі, збризнули обличчя холодною водою — і вона отямилася. Попри всі страхи, яких вона натерпілась, мама з годину скаржилася, що не встигла взяти з капітанових грошей усієї суми, яка належала їй по закону.
Тим часом митний наглядач Дане прямував до Лігвища Кітта. Але охоронці, побоюючись засідки, позіскакували з коней і насторожено спускались схилом, ведучи коней за вуздечки, а то і підтримуючи їх. Зрозуміло, що поки вони дісталися врешті-решт бухти, судно встигло знятися з якоря, хоча й недалеко відпливло від берега. Дане наказав екіпажу повернутися. Але у відповідь йому порадили уникати освітлених нічним світилом місць, якщо він не хоче дістати добрячу порцію свинцю. Після цих слів повз його плече просвистіла куля. Незабаром люгер обігнув мис і зник з поля зору. Містер Дане, за його словами, почувався як «риба без води». Він одразу послав у Б…, по охоронний катер.
— Усе це даремно, — сказав він. — Вони втекли, їх не наздоженеш. Одне мене втішає, — що я зрівняв з землею цього добродія П'ю.
Я йому вже встиг розповісти про сліпця.
Разом із Дансом ми повернулися до «Адмірала Бенбоу». Важко описати, який там був погром. Шукаючи нас, бандити навіть годинника зі стіни скинули. І хоч вони з собою нічого, крім мішка з грошима капітана та кількох срібняків з каси, не взяли, я зрозумів, що ми розорені.
Містер Дане довго не міг збагнути, що ще вони шукали, якщо їм дісталися капітанові гроші.
— Пояснюй, Гокінсе, що ще їм треба було? Вони шукали ще якихось грошей?
— Ні, сер, не грошей, — відповів я. — Те, що вони шукали, лежить у мене в бічній кишені. Правду кажучи, ця річ достойна безпечнішого місця. — Ти правий, хлопче, правий, — погодився він. — Якщо хочеш, дай її мені.
— Я мав намір віддати це доктору Лі всі… — почав я.
— Ти знову маєш рацію! — запально перебив він мене. Так і треба вчинити. Доктор Лі всі — джентльмен і суддя. Мабуть, мені годиться поїхати до нього або й до самого сквайра і доповісти про те, що трапилось. Хай там що, а П'ю таки помер. Я про це не жалкую, але можуть знайтися такі доброзичливці, які повісять провину за його смерть на мене, королівського митного наглядача. Знаєш що, Гокінсе, їдьмо зі мною. Я візьму тебе з собою, якщо захочеш.
Я подякував, радо погодився, і ми пішли в село по коней. Поки я прощався з матір'ю, всі вже чекали на мене в сідлах.
— Догере, — сказав містер Дане, — ти маєш доброго коня. Посадови цього хлопця у себе за спиною.
Тільки-но я всівся позаду Догера і вхопився за його пояс, наглядач наказав рушати в путь, і загін риссю поскакав дорогою до дому доктора Лівсі.
Розділ 6
Капітанові папери
Ми мчали з вітром навзаводи, коні неймовірно швидко довезли нас до дому доктора Лівсі. Півмороком був укутаний увесь фасад дому.
Містер Дане звелів мені зіскочити з коня і постукати у двері. Доґер підставив мені стремено, щоб я міг зручніше зійти. Двері відчинила служниця.
— Чи вдома доктор Лівсі? — запитав її я. — Ні, — відповіла служниця. — Він заходив додому вдень, але потім пішов до фільварку пообідати. Він планував провести вечір зі сквайром у його обійсті.
— їдьмо туди, — сказав містер Дане.
Обійстя сквайра було по-сусідству. Я навіть не сідав у сідло, а біг поруч із конем, тримаючись за стремено Догера.
Ми побачили браму парку. Довга алея, що вела до поміщицького обійстя і господарських приміщень по обидва боки просторого старого саду, була безлиста, її освітлював місяць. Містер Дане зіскочив із коня і повів мене у дім. Нам одразу дозволили увійти.
Слуга провів нас довгим коридором, застеленим килимом, до кабінету господаря. Кабінет сквайра був оформлений як бібліотека, на кожній книжковій шафі стояв бюст. Господар і доктор Лівсі сиділи біля каміна і курили.
Я ніколи не бачив пана сквайра зблизька. Це був огрядний, високий мужчина, більше шести футів заввишки. Його товсте, добродушне, живе обличчя огрубіло під час довгих мандрів. Чорні енергійні брови видавали незлий, проте зарозумілий і запальний норов.
— Заходьте, містере Дансе, — сказав він із показною важністю.
— Доброго вечора, Дансе, — сказав доктор, кивнув, окремо привітався зі мною. — Який вітер вас заніс сюди?
Наглядач таможні випростався і, як на екзамені, розповів про всі наші пригоди. Варто було бачити, як неоднозначно переглядались обидва джентльмени поки він говорив! Вони понахилялися вперед і слухали його так уважно, що аж перестали курити. А коли вони почули, як ми з матір'ю увечері вирішили повернутися у свій дім, доктор Лівсі вдарив себе по коліну, а сквайр, вигукнувши «браво», розтрощив свою довгу люльку об камінну решітку. Містер Трілоні (нагадаю, що так звали сквайра) встав із крісла і продовжував слухати, міряючи кабінет кроками уздовж і впоперек. А доктор зняв свою припудрену перуку, ніби це допомагало краще чути. Усі звикли до його перуки, тому зараз його коротко підстрижене чорне волосся виглядало дивно.
Нарешті містер Дане завершив свою розповідь.
— Містере Дансе, — сказав сквайр, — ви благородна людина! Прибивши одного найзапеклішого злодія, ви вчинили гідно. Таких, як він, треба душити, як тарганів… а ти Гокінсе, я бачу, теж хвацький хлопець. Задзвони у той дзвіночок, Гокінсе, містеру Дансу необхідно випити пива.
— Отже, Джиме, — сказав доктор, — те, що вони шукали в тебе, з собою маєш, чи не так!
— Ось воно, сер, — сказав я і протягнув йому загорнутий у целофан згорток.
Доктор оглянув його з усіх боків. Судячи з усього, він дуже хотів відкрити його, однак стримався і спокійно засунув пакета до кишені.
— Сквайре, — сказав він, — коли Дане вип'є пива, він, безперечно, мусить повернутися на службу. А Джим Гокінс переночує у мене. З вашого дозволу, я попрошу зараз подати йому холодного паштету на вечерю.
— Ну, звичайно, будь ласка, Лівсі! — щиро погодився сквайр. — Сьогодні Гокінс ще й не того вартий.
На маленький столик, за який мене запросили сісти, поставили велику порцію голубиного паштету. Я
