Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон
Попереду був чоловік з ліхтарем. За ним, тримаючись за руки, ступало троє. Хоч і все довкола оповив туман, я побачив, що середній у цьому «тріо» — сліпий жебрак. Потім я почув його голос і зрозумів, що не помилився.
— До біса двері! — скомандував він.
— Слухаємось, сер! — обізвались двоє чи троє.
І вони почали атакувати двері «Адмірала Бенбоу», той, що тримав ліхтаря, підсвічував ззаду. Біля самого входу вони зупинились і про щось пошепки радились. Думаю, їх вразило те, що двері не були зачинені. Далі знову сліпець віддавав накази, сповнені нетерпіння, люті. Голос сліпця ставав дедалі гучнішим та верескливішим.
— У дім! У дім мерщій! — верещав він, проклинаючи товаришів за зволікання.
Четверо або п'ятеро увійшли в дім, двоє ж залишились на дорозі з жахливим жебраком. Декілька хвилин було тихо. Потім почувся крик здивування і чийсь голос у будинку залементував:
— Біллі мертвий!
Але сліпець знову розізлився на їхню повільність.
— Обшукайте його, каверзні лінюхи! Решта наверх, за скринею! — командував він.
Вони затупотіли по наших благеньких сходах черевиками так, що задрижав увесь дім. Потім знову почулись здивовані вигуки. Віконце у кімнаті, де жив капітан, різко відчинилось і вниз дзвінко посипались скалки розбитої шибки. З рами висунувся один з грабіжників. Його голову і плечі було добре видно при місячному сяйві. Він крикнув сліпому жебракові, який стояв внизу на дорозі:
— Гей, П'ю, тут побували до нас!.. Хтось перепорпав усю скриню від верху до низу!
— А те на місці? — заревів він.
— Гроші на місці.
— До біса гроші! — занервував сліпець. — Мене цікавлять Флінтові папери. — Паперів не бачу, — відізвався голос згори.
— Гей ви, там, унизу, перевірте, чи нема їх на трупі! — не вгамовувався сліпець.
Інший розбійник, мабуть один з тих, які залишились внизу обшукувати тіло капітана, — показався на порозі дому.
— Його до нас встигли обнишпорити, — повідомив він, — нам нічого не залишили.
— Нас пограбували господарі цієї забігайлівки. Це те щеня, — вигукнув П'ю, — і чому я не виколов йому очі… Ці люди були тут зовсім недавно. Коли я приходив розвідати обстановку, двері були замкнені на засув. Шукайте ж їх, хлопці! Шукайте у кожній шпарці!..
— Таки так, вони були тут, залишили запалену свічку біля скрині, — сказав чоловік з вікна.
— Шукайте! Шукайте! Переверніть увесь дім! — вимагав П'ю, нервово стукаючи своєю палицею.
І у нашому старому домі почався страшенний безлад. Важкі кроки долинали з усіх частин дому, посипались уламки потрощених меблів, двері кімнат грюкали так, що луна від цього скаженого гуркоту розійшлась довколишніми скелями. Та це їм не допомогло: злодії один за одним виходили на дорогу доповідати сліпому ватажку, що нікого не знайшли.
Коли усі це підтвердили, вдалині знову прозвучав той самий свист, який так налякав нас із матір'ю, коли ми відлічували свою частку від монет покійного. Цього разу він повторився двічі. Раніше я думав, що цим свистом сліпець скликає товаришів. Але тепер зауважив, що свист долинає зі схилу гори, який виводить на село, і здогадався, що цей сигнал попереджає бандитів про небезпеку.
— Це Дерк, — сказав один. — Ви чули, він свиснув двічі. Треба втікати, хлопці.
— Втікати?! — гаркнув П'ю. — Ну ви й бевзі! Дерк завжди був дурнем та ще й боягузом. Нічого його слухати.
Вони десь тут, зовсім поряд, вони не могли відбігти далеко. Ви мусите їх знайти. Шукайте, пси! Шукайте! Не пропускайте жодного закутка. От, дідько! — розпачливо скрикнув він. — Мені б ваші очі!
Цей докір дещо пристидив розбійників. Двоє заходились нишпорити між деревами в гаю, проте якось неохоче, мляво. Мені здалося, всі їхні думки займала втеча, а не пошуки. Інші розгублено стояли посеред дороги.
— У наших руках тисячі, а ви скимлите, як недоумки. Якщо ви знайдете ці папери, будете багатшими за самого короля! Папери тут, на відстані витягнутої руки від нас, ви це й без мене знаєте, але хочете втекти! Не було серед вас жодного сміливця, який ризикнув би передати Біллі чорну мітку. Це зробив я, сліпець! І через вас я тепер втрачаю своє щастя! Я мушу поневірятися у злиднях і випрошувати гроші на чарку, а міг би кататися в каретах!
— Але ж дублони у нас, — пробурмотів один.
— А папірці вони точно надійно сховали, — додав другий.
— Бери гроші, П'ю і припини скаженіти. А П'ю справді мов оскаженів. Останні заперечення розбійників розлютили його вкрай. У припадку нелюдської люті він високо підняв свою палюгу і, кинувшись навмання, почав товкти нею товаришів. Ті ж відповідали йому лайкою впереміж зі страшними погрозами. Вони намагалися схопити і вирвати палюгу з його рук.
Ця сварка розбійників була для нас рятівною.
Поки вони сварилися і билися, з гір, зі сторони села донісся кінський тупіт. Майже одночасно за огорожею блимнув вогник і пролунав вистріл пістолета. Це був останній сигнал. Він попереджав, що небезпека вже зовсім близько. Розбійники пустились навтьоки хто куди — одні до моря по березі бухти, інші вгору по схилу гори. За півхвилини на дорозі залишився сам один П'ю. Всі покинули його. Можливо, рятуючи власні голови, в паніці, просто забули про ватажка, а може, навмисно залишили, віддячуючи таким чином за лайку і припарки. Залишившись насамоті, він відчайдушно стукав палицею по дорозі і, простягаючи руки, кликав товаришів на допомогу, але остаточно збився з дороги і замість того, щоб повернути до моря, побіг у напрямку села. Він пробіг повз мене зовсім близько, в кількох кроках, жалібно примовляючи:
— Джоні, Чорний Пес, Дерку… — Він називав й інші імена. — Ви ж не покинете старого П'ю, друзі хороші, ви ж не покинете старого П'ю…
А тим часом кінський тупіт наближався. Вже можна було чітко бачити п'ять чи шість вершників, силуети яких освітив місяць. Вони щосили мчали схилом гори.
В якийсь момент сліпець збагнув, що йде не туди, куди треба. Зойкнувши, він повернувся і побіг просто до придорожньої канави і скотився в неї. Та він швидко підвівся, і різко, не тямлячись од відчаю, видерся на дорогу, якраз під копита коневі, який скакав попереду.
Вершник хотів урятувати подорожнього, та було запізно. Відчайдушний крик сліпця, здавалося, розірвав нічну пітьму. Чотирма копитами кінь пробігся по ньому з шаленою швидкістю, просто розчавивши бідолаху. Він упав набік, за інерцією перевернувся і більше не рухався.
Я підвівся і гукнув вершників. Вони, налякані нещастям, яке щойно трапилось, зупинилися. Я одразу впізнав їх. Вершник, що скакав позаду, виявився саме тим підлітком, котрий зголосився