Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми - Сельма Лагерлеф

— А дай-но я подивлюся, що з ним таке, — промовив інший гусячий голос, і хтось підняв листок із Нільсового обличчя.

Крізь щілинки очей Нільс побачив Акку Кебнекайсе.

Вона довго й здивовано розглядала Нільса, потім похитала головою й сказала:

— От ніколи й гадки не мала, що від мурашок може бути така біда! Бо гусей вони не займають, знають, що гуска їх не боїться…

— Колись і я їх не боявся, — образився Нільс. — Колись я нікого не боявся.

— Ти й тепер нікого не повинен боятися, — сказала Акка. — Але остерігатися мусиш багатьох. Будь завжди напоготові. У лісі стережися лисиці та куниці. На березі озера пам'ятай про видру. У горіховому гаю уникай кібця. Вночі ховайся від сови, вдень не попадайся на очі орлу і яструбу. Якщо ти йдеш по густій траві, ступай обережно і прислухайся, чи не повзе поблизу змія. Якщо з тобою заговорить сорока, не довіряй їй, — сорока завжди обдурить.

— То тоді мені все одно пропадати, — сказав Нільс. — Хіба устежиш за всім одразу? Від одного сховаєшся, а інший тебе якраз і схопить.

— Звичайно, самому тобі зі всіма не впоратися, — сказала Акка. — Але в лісі й у полі живуть не тільки наші вороги, у нас є й друзі. Якщо в небі з'явиться орел, тебе попередить білка. Про те, що крадеться лисиця, пролепече заєць. Про те, що повзе змія, проскрекоче коник.

— Чого ж вони всі мовчали, коли я в мурашник ліз? — пробурчав Нільс.

— Треба й самому голову на плечах мати, — відповіла Акка. — Ми проживемо тут три дні. Болото тут хороше, водоростей скільки душа бажає, а путь перед нами довга. Ось я й вирішила — хай зграя відпочине і підгодується. Мартін тим часом тебе підлікує. Четвертого дня удосвіта ми полетимо далі.

Акка кивнула головою і неквапом зашльопала по болоту.

Це були важкі для Мартіна дні. Потрібно було і лікувати Нільса, і годувати його. Змінивши примочку з мокрого листя і поправивши підстилку, Мартін біг у ближній лісок на пошуки горіхів. Двічі він повертався ні з чим.

— Та ти просто не вмієш шукати! — бурчав Нільс. — Розгрібай ретельно листя. Горішки завжди на самій землі лежать.

— Я знаю. Але ж тебе надовго самого не залишиш!.. А ліс не так близько. Не встигнеш добігти, як одразу ж назад треба.

— Навіщо ж ти бігаєш? Ти б краще літав.

— І це правда! — зрадів Мартін. — Як же я сам не здогадався! Ось що таке стара звичка!

На третій день Мартін прилетів дуже скоро, і вигляд у нього був вельми задоволений. Він опустився біля Нільса і, не кажучи ні слова, на всю ширину роззявив дзьоба. І звідти один за одним викотилося шість рівних, великих горіхів. Таких красивих горіхів Нільс ніколи ще не знаходив. Ті, що він підбирав на землі, були всі підгнилі, почорнілі від вогкості.

— Де ж ти знайшов такі горішки! — вигукнув Нільс. — Наче з ятки.

— Ну, може, й не з ятки, — сказав Мартін, — але незгірш.

Він підхопив найбільший горішок і здавив його дзьобом. Шкаралупа дзвінко хруснула, і на долоню Нільсові впало свіже золотисте ядерце.

— Ці горіхи дала мені зі своїх запасів білка Сірле! — гордо промовив Мартін. — Я познайомився з нею в лісі. Вона сиділа на сосні перед дуплом і лускала горішки для своїх білченят. А я мимо летів. Білка так здивувалася, коли побачила мене, що навіть упустила горішок. «От, — думаю, — удача! От повезло!» Примітив я, куди горішок упав, і швидше вниз. Білка за мною. З гілки на гілку перестрибує і спритно так — наче по повітрю літає. Я думав, їй горішка жалко, адже білки народ ощадний. Та ні, її просто цікавість діймала: хто я, та звідки, та чому в мене крила білі? Ну, ми й розговорилися. Вона мене навіть до себе запросила на білченя подивитися. Мені хоча й важкувато серед гілок літати, та ніяково було відмовитися. Подивився. А потім вона мене горіхами почастувала й на прощання он ще скільки дала — ледь у дзьобі помістилися. Я навіть подякувати їй не міг — боявся горіхи розгубити.

— Ось це зле, — сказав Нільс, кладучи горішок у рот. — Доведеться мені самому їй подякувати.

Наступного ранку Нільс прокинувся удосвіта. Мартін ще спав, заховавши, за гусячим звичаєм, голову під крило.

Нільс легесенько поворушив ногами, руками, покрутив головою. Нічого, все неначе гаразд.

Тоді він обережно, щоб не розбудити Мартіна, виповз з-під оберемка листя і побіг до болота. Він знайшов найсухішу і найміцнішу купину, піднявся на неї і, ставши рачки, зазирнув у нерухому чорну воду.

Кращого дзеркала годі й знайти! З блискучої болотяної води на нього дивилося його власне обличчя. Й усе на місці, як і годиться: ніс як ніс, щоки як щоки, тільки праве вухо трохи більше за ліве. Нільс встав, обтрусив мох із колін і попрямував до лісу. Він вирішив неодмінно розшукати білку Сірле.

По-перше, треба подякувати за частування, а по-друге, попросити ще горіхів — про запас. І білченя кортіло заразом побачити…

Поки Нільс дістався узлісся, зовсім розвиднілося.

«Треба йти швидше, — заквапився Нільс. — А то Мартін прокинеться і піде мене шукати».

Але все вийшло не так, як гадав Нільс. Од самого початку йому не пощастило.

Мартін казав, що білка живе на сосні. А сосен у лісі дуже багато. Спробуй відгадай, на якій вона живе!

«Запитаю кого-небудь», — подумав Нільс, пробираючись по лісу.

Він старанно обходив кожен пень, щоб не потрапити знову в мурашину засідку, прислухався до кожного шереху і, коли щось насторожувало, хапався за свій ножик, готуючись відбити напад змії.

Він ішов так обережно, так часто озирався, що навіть не помітив, як наштовхнувся на їжака. Їжак сприйняв його за ворога, виставивши вперед