Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми - Сельма Лагерлеф

— Мені потрібно у вас дещо запитати. А чи не могли б ви хоча б на якусь мить сховати ваші колючки?

— Не можу! — буркнув їжак і суцільною колючою кулею покотився повз Нільса.

— Ну що ж! — сказав Нільс. — Знайдеться хто-небудь приязніший,

І лише він ступив кілька кроків, як звідкись зверху на нього посипався справжній град: шматочки сухої кори, гілки, шишки. Одна шишка пронеслася біля самісінького носа, друга вдарила по потилиці. Нільс почухав голову, обтрусив сміття й сторожко глянув угору.

Прямо над його головою на широковітій ялині сиділа гостродзьоба довгохвоста сорока й зосереджено збивала дзьобом чорну шишку. Поки Нільс розглядав сороку і міркував, як би з нею заговорити, сорока справилася зі своєю роботою, і шишка стукнула Нільса по лобі.

— Дивовижно! Чудово! Прямо в ціль! Прямо в ціль! — заторохтіла сорока і шумно залопотіла крильми, стрибаючи по гілці.

— Здається, ви не дуже вдало вибрали ціль, — сердито сказав Нільс, потираючи лоба.

— Чим же погана ціль? Дуже хороша ціль. А постійте-но тут іще хвилинку, я з тієї гілки спробую. — І сорока спурхнула на вищу гілку. — До речі, як вас звати? Щоб я знала, в кого влучаю! — застрекотіла вона зверху.

— Звуть мене Нільсом. Тільки годі вам завдавати собі клопоту. Я й так знаю, що ви влучите. Краще скажіть, де тут живе білка Сірле. Мені вона конче потрібна.

— Білка Сірле? Вам потрібна білка Сірле? О, ми з нею давні друзі! Я із задоволенням проведу вас до її сосни. Це недалеко. Йдіть за мною слідом. Куди я — туди й ви. Куди я — туди й ви. Прямо до неї й прийдете.

З цими словами вона перепурхнула на клена, з клена перелетіла на ялину, потім на осику, відтак знову на клен, потім знову на ялину…

Нільс метався за нею туди і сюди, не упускаючи з виду чорного вертлявого хвоста, що миготів серед гілок. Він спотикався і падав, знову схоплювався і біг за сорочим хвостом.

Ліс ставав дедалі густішим і темнішим, а сорока все перестрибувала з гілки на гілку, з дерева на дерево.

І раптом вона злетіла в повітря, закружляла над Нільсом і заторохтіла:

— Ах, я геть забула, що іволга кликала мене нині в гості! Самі розумієте, що спізнюватися неввічливо. Вам доведеться мене трохи почекати. А поки що всіляких вам гараздів, усього доброго! Дуже приємно було з вами познайомитися. — І сорока полетіла.

Цілу годину вибирався Нільс з лісових нетрів. Коли він вийшов на узлісся, сонце вже стояло високо в небі.

Нільс, утомлений і голодний, сів на коряве коріння.

«От уже посміється з мене Мартін, коли дізнається, як обдурила мене сорока… І що я їй зробив? Щоправда, одного разу я зруйнував сороче гніздо, але ж це було торік, і не тут, а в Вестменхегу. Їй годі про це знати!»

Нільс скрушно зітхнув і з досадою почав носком черевичка колупати землю. Під ногами в нього щось хруснуло. Що це? Нільс нахилився. На землі лежала горіхова шкаралупа. Ось іще одна. І ще, і ще.

«Звідки ж тут стільки горіхових шкаралуп? — здивувався Нільс. — Чи ж не на цій ось самій сосні живе білка Сірле?»

Нільс поволі обійшов дерево, вдивляючись у густі зелені гілки. Нікого не було видно. Тоді Нільс крикнув що було сили:

— А чи не тут живе білка Сірле?

Ніхто не озвався.

Нільс приклав долоні до рота і знову закричав:

— Пані Сірле! Пані Сірле! Озвіться, будь ласка, якщо ви тут!

Він замовк і прислухався. Спершу все було як і раніше тихо, потім зверху до нього долинув тонесенький, приглушений пискіт.

— Говоріть, будь ласка, голосніше! — знову закричав Нільс.

І знову до нього долинув тільки тужливий пискіт. Але цього разу пискіт ішов звідкись із кущів, з-під самісінького коріння сосни.

Нільс підбіг до куща і причаївся. Ні, нічого не чути — ні шурхоту, ні звуків.

А над головою знову хтось запищав, тепер уже гучніше.

«Полізу-но подивлюся, що там таке», — вирішив Нільс і, чіпляючись за виступи кори, подерся на сосну.

Дерся він довго. На кожній гілці зупинявся, щоб перепочити, і знову ліз угору.

І що вище він підіймався, то гучніше і ближче лунав тривожний пискіт.

Нарешті Нільс побачив велике дупло.

З чорної діри, як із вікна, визирало четвірко малесеньких білченят.

Вони вертіли навсібіч гострими мордочками, штовхалися, налізали одне на одного, плутаючись довгими голими хвостами й ані на мить не замовкаючи, пищали в чотири роти, в один голос.

Побачивши Нільса, білченята од подиву замовкли на мить, а потім, неначе набравшись нових сил, запищали ще пронизливіше.

— Тірле впав! Тірле пропав! Ми теж упадемо! Ми теж пропадемо! — верещали малюки.

Нільс навіть затулив вуха, щоб не оглухнути.

— Та не галасуйте ж! Хай один говорить. Хто там у вас упав?

— Тірле впав! Тірле! Він заліз на спину Дірле, а Пірле штовхнула Дірле, і Тірле впав.

— Постривайте, я щось нічого не збагну: тірле-дірле, дірле-тірле! Покличте мені білку Сірле. Це ваша мама, еге ж?

— Атож, це наша мама! Тільки її немає, вона пішла, а Тірле впав. Його змія укусить, його яструб заклює, його куниця з'їсть. Мамо! Мамо! Йди сюди!

— Ну от що, — сказав Нільс, — забирайтеся поглибше в дупло, поки вас і справді куниця не з'їла, і сидіть тихесенько. А я полізу вниз, пошукаю вашого Мірле — чи як його там звати!

— Тірле! Тірле! Його звати Тірле!

— Ну, Тірле