Вигнанці - Артур Конан Дойль

Що це значить? Невже Адель у небезпеці? Йому доводилось чути про такі інтуїтивні передчуття. Але ж він лишив її в безпеці, за частоколом і гарматами. Він побачить її, найпізніше — завтра надвечір. Дивлячись на небо крізь хащу мідно-червоного листя, під яким він лежав, де Катіна линув думками за цими хмарами, що легко й вільно пропливали над головою, і уявив себе, як сидить він коло вікна на вулиці Сен-Мартіна, на широкій лаві з іспанської шкіри; позолочений пак на вивісці гойдається над вікном, а рука його обіймає тріпотливу, несміливу Адель, яка порівнювала себе з маленькою мишкою в старому будинку і, проте, знайшла в собі досить мужності, щоб поділити з ним цей небезпечний шлях. Потім він перелетів думками у Версаль, знову побачив карі очі короля, вродливе, сміливе обличчя де Монтеспань, ясні риси де Ментенон, знову скакав уночі з їх дорученням в Париж, мчав з демонічним візником і плигав разом з Амосом на ешафот, щоб урятувати першу красуню Франції. Все це уявив він тепер так ясно й виразно, що навіть здригнувся, отямившись серед американського лісу, де вже заходила темна ніч, і побачивши, що дю Лю прокинувся і готовий іти далі.

— Ви не спали? — спитав піонер.

— Ні.

— Ви нічого не чули?

— Нічого, крім крику сови.

— Мені здалося крізь сон, ніби звідкись долинули звуки далекого пострілу.

— У сні?

— Так, у сні я чую не менш добре, ніж наяву, і, прокидаючись, виразно пам'ятаю всі звуки, які чув. Тепер ідіть за мною слідом, і ми скоро будемо у форті.

— У вас дійсно напрочуд загострений слух, — говорив де Катіна, продираючись крізь лісову хащу. — Як, наприклад, могли ви почути, що ці люди крались за нами? Я не міг уловити ні одного звука, навіть коли вони були вже зовсім близько.

— Спершу не чув і я.

— Значить, ви бачили їх?

— Ні.

— Як же ви могли виявити їх присутність?

— Проходячи повз дерева, я помітив, як звідти пурхнула злякана сойка. Десять хвилин пізніше повторилось те саме. Я зрозумів, що хтось іде за нами слідом, і став прислухатись.

— Чорт візьми! Ви — справжній житель лісів!

— Я гадаю, що ці ліси кишать ірокезами, хоч нам пощастило не зустрінутися з ними. Такий славетний вождь, як «Рудий Олень», не піде без великого почту і заради дурниць. Вони замишляють щось погане на річці Рішельє. Ви не каєтесь у тому, що не взяли з собою дружини? Побоююсь, що в лісах буде небезпечно аж до весни. Вам доведеться перезимувати в Сен-Марі, якщо де ла Ну не зможе дати вам охорони.

— Я радніший краще лишитися там навіки, ніж рискнути тим, щоб моя дружина потрапила до рук таких дияволів.

— Так, це дійсно дияволи. От ви, мосьє, скривились, коли я зняв скальп з «Рудого Оленя», але якби ви надивились на індіанців, як я, то й у вас скам'яніло б серце. Тепер ми коло узлісся, форт стоїть он за тими кленами. Одначе у них погана варта, уже хвилин з десять я все жду оклику «Хто йде?» Вас не підпустили б так близько до Сен-Марі, не окликнувши, а тим часом де Ланн такий же старий вояка, як ла Ну. Звідси не видно, але он там, коло річки, у нього бува» навчання…

— Він якраз займається цим, — показав Амос. — Майже дюжина людей стоїть у ряд.

— Вартових немає, а всі люди на навчанні! — з презирством скрикнув дю Лю. — Правда, я й сам бачу солдатів, але кожен із них стоїть прямо, мов сосновий пень! Глянувши на них, можна подумати, що ближче від Оранжа немає ні одного індійця. Ми підемо до них, і, присягаюсь святою Анною, я скажу комендантові все, що думаю про таке недбальство.

Дю Лю вийшов із кущів, і всі четверо почали переходити галявину, прямуючи до ряду людей, які безмовно дожидали їх в неясному світлі присмерку. Розвідка була за п'ятдесят кроків від них, але ніхто з тих людей, що стояли там, не підняв руки, не промовив ні слова. Було щось моторошне в цьому мовчанні. Дю Лю змінився на виду, коли пильно придивився до цих статуй. Потім він повернув голову і глянув угору по річці.

— Боже мій! — скрикнув він. — Гляньте на форт!

Вони проминули купку дерев. Перед ними повинні були б з'явитися обриси укріплення, але його й сліду не було. Форт зник!

Удар був такий несподіваний, що навіть дю Лю, який з дитинства звик до всіляких запаморочливих несподіванок, був вражений і розгубився. Але незабаром він отямився і з страшною лайкою побіг щодуху до безмовної шеренги солдатів; його товариші ледве встигали за ним.

В міру того як вони наближались, ставало очевидним, що не всі солдати вилаштувані в один ряд. Безмовний, нерухомий офіцер був на віддалі двадцяти кроків від фронту своїх скам'янілих, як статуї, солдатів Перед ними стояв мертвий гарнізон Пуату.

Близько двадцяти чоловік, цілком голих, були прив'язані до низьких кілків лозинами в найжахливіших позах, які свідчили про витерплені ними муки. Попереду стояв сивий комендант, з головешками в очних западинах, з шматками тіла, що обвисали мов лахміття. За ним ряд солдатів із звугленими до колін ногами і такими обгорілими та понівеченими тілами, що, здавалось, тільки лозини підтримували бідолашних. Хвилину четверо товаришів з безмовним жахом дивилися на страшну групу. Потім кожен зробив по своїй вдачі. Де Катіна в цілковитій знемозі, хитаючись, притулився головою до дерева. Дю Лю упав навколішки, гукаючи до неба і потрясаючи