Вигнанці - Артур Конан Дойль

зріст, а гілля вільшини спліталось у непролазну хащу, відстань була вдвоє більша. Розвідники йшли один за одним — дю Лю попереду, швидкими, безшумними кроками дикого звіра, нахиляючись уперед, з рушницею напоготові, оглядаючи околицю пильним поглядом темних очей і чуйно придивляючись до всього, помічаючи все — від найменшого сліду на землі або пні до руху кожного звіра ч» и птаха в кущах. За ним ішов де Катіна, потім Ефраїм Саведж і останнім — Амос, усі, сторожко озираючись, з рушницями напоготові. До полудня вони пройшли вже більш як півдороги і зупинились, щоб скромно поснідати хлібом з сиром, бо дю Лю заборонив їм розпалювати вогнище.

— Ірокези ще не дійшли сюди, — прошепотів він, — а все ж я певен, що вони перебрались через річку. Ах, губернатор де ла Барр не знав, що діяв, дратуючи цих людей, а добряга драгун, присланий нам королем, знає й ще менше.

— Я бачив їх у спокійних умовах, — зауважив Амос. — Я торгував з онондагами і в країні сенеків. Вони прекрасні мисливці ч відважні люди.

— Що стрільці вони добрі, це правда, але люди якраз і є та дичина, на яку вони найбільше люблять полювати. Я сам водив їхні скальпуючі загони, а також і бився проти них, тому можу засвідчити вам, що коли з Франції приїздить генерал, який ледве знає, що в бою треба стояти спиною до сонця, то йому доведеться скоро упевнитись, що від цих чортів нічого не доб'єшся. Говорять про те, щоб спалити їх селища! Це так само розумно, як, зруйнувавши осяче гніздо, думати, що винищені всі оси. Ви з Нової Англії, мосьє?

— Мій товариш звідти, а я з Нью-Йорка.

— Ах, так. З вашої ходи й погляду я повинен був би зразу зміркувати це, бо ви в лісі як дома Люди з Нової Англії плавають по воді і більше люблять бити тріску ніж оленів. Може, через це у них такі сумні обличчя. Я плавав по океану і пам'ятаю, що й моє обличчя було тоді теж невеселе. Вітерець дме ледве-ледве, а тому нам можна рискнути запалити люльки. Мені траплялось спостерігати, як Ма доброму вітрі запалена люлька притягає ворожий загін За дві милі, але дерева затримують запах, а носи в ірокезів менш чутливі, ніж у сіу і лакотів. Хай поможе вам бог, якщо трапиться війна з індійцями. Це погано для нас, але для вас буде в тисячу разів гірше.

— А чому?

— Зрозуміло, ми з самого початку билися з індійцями і ніколи не забуваємо про них, ставлячи будівлі Бачите, як понад цією річкою кожен будинок, селище взаємно підтримають одно одного. Але у вас… Присягаюсь святою Анною з Бопре, що в мене засвербів мій скальп, коли, прийшовши до ваших кордонів, я побачив самотні будиночки й невеликі просіки в лісах… І на двадцять миль навколо ніякої допомоги! Війна з індійцями — чистилище для Канади і пекло для англійських колоній.

— Ми з індійцями приятелі, — заперечив Амос, — і не прагнемо збільшувати зброєю територію Нової Англії.

— Ваш народ уміє завойовувати, хоч весь час каже, що не бажає цього, зауважив дю Лю. — Ну, а ми б'ємо в барабани, вимахуємо прапорами, а насправді нічого особливого ще не вийшло. У нас в Канаді було тільки двоє великих людей. Один із них — Лассаль, застрелений торік своїми ж людьми на низу великої ріки, другий — старик. Фронтенак Таки доведеться йому повернутися сюди, щоб П'ять Племен не перетворили на пустиню Нову Францію. Я аж ніяк не здивуюсь, коли через два роки білий з золотом прапор маятиме тільки на скелі Квебека. Але я помічаю, мосьє де. Катіна, що ви нетерпляче позираєте на мене, і знаю, що вираховуєте години до нашого повороту в Сен-Марі. Значить, вперед, і хай буде друга частина нашої подорожі так само спокійна, як і перша.

Цілу годину, а може й більше вони пробирались лісом за старим піонером-французом. Був чудовий день, на небі майже не було видно хмар, і сонячне проміння, пробиваючись крізь листя, ніби вкривало траву золотою сіткою. Часом ліс рідішав, тоді яскраве сонячне світло щедро лилося на подорожніх, але слідом за тим вони знов заглиблювались у непролазні хащі, куди лише зрідка самотній сонячний промінь продирався крізь густий, щільний листяний покров.

Ці раптові переходи від світла до темряви були б чарівні, коли б страшна небезпека, що загрожувала в кожному затіненому місці, не обгортала душу більше жахом, ніж захватом. Мовчки, нечутною ходою чотири подорожніх прокладали собі шлях між величезними стовбурами.

Зненацька дю Лю кинувся навколішки і притулив вухо до землі. Він устав, похитуючи головою, і пішов далі заклопотаний, з серйозним обличчям, сторожко позираючи навколо.

— Ви що-небудь почули? — прошепотів Амос.

Дю Лю приклав палець до губів і через хвилину, притулившись обличчям до землі, знову припав вухом. Потім він скочив на ноги з виглядом людини, яка почула те, чого сподівалась.

— Ідіть далі, — спокійно промовив він, — так само як і досі.

— Що трапилось?

— Індійці.

— Попереду?

— Ні, ззаду.

— Що вони роблять?

— Висліджують нас.

— Скільки їх?

— Гадаю, двоє.

Товариші мимоволі озирнулись назад, в порожню темряву лісу. В одному місці блищала широка смуга світла між двох сосон, кидаючи золотий відблиск на їх слід. Навкруги, як і раніше, скрізь було похмуро й безмовно.

— Не обертайтесь, — суворо шепнув дю Лю. — Ідіть, як і досі йшли.

— Це — вороги?

— Ірокези.

— І переслідують нас?

— Ні, тепер ми їх.

— Чи не повернути назад?

— Ні, вони зникнуть, як тіні.

— Далеко вони?

— Я гадаю, кроків за двісті.

— Значить, вони не можуть бачити нас?

— Думаю,