Діти капітана Гранта - Жюль Верн

Гелена й Мері Грант закінчували лаштування до подорожі, що були недовгі й не такі кропіткі, як збори Жака Паганеля. Вчений півночі морочився з своєю далекоглядною трубою, розкручував її, витирав, знову закручував, перевіряв скельця — отож він міцно спав уранці, коли його збудив гучний майорів голос.

Джон Манглс уже подбав про те, аби відіслати багаж на ферму. Шлюпка чекала на своїх пасажирів, і вони не загаялися в ній розміститися. Молодий капітан давав останні розпорядження Томові Остіну. Він надто налягав на тому, щоб Том очікував у Мельбурні Гленарванових наказів і сумлінно й точно виконав їх, які б вони не були.

Старий моряк відповів капітанові, що він може цілком звіритися на нього. Від імені команди “Дункана” він побажав Гленарванові щасливої подорожі й успіху. Шлюпка відчалила, й гучне матроське “слава!” розляглося в повітрі, немов грім.

За десять хвилин шлюпка дісталася берега. Ще за чверть години мандрівники прибули на ферму ірландця.

Тут усе було готове до від’їзду. Леді Гелена аж замилувалася своїм дорожнім житлом. Величезний громіздкий фургон, його первобутні колеса, неповороткі вісі дуже припали їй до вподоби. Шестеро биків, запряжених цугом, надавали повозові якогось патріархального вигляду, що вельми йому пасував. Айртон, із штрикалом у руці, чекав наказів свого нового господаря.

— Хай йому чорт! — вигукнув Паганель. — Що за чудовий повіз! Він вартий усіх диліжансів у світі! Як на мене, найкраще отак і подорожувати по світу, за способом мандрівних штукарів. Хатина, котра рухається, зупиняється, їде, коли й де це вам заманеться, що може бути приємніше? Це в давнину добре розуміли сармати й не подорожували інакше.

— Пане Паганелю, — звернулася до вченого Гелена, — сподіваюсь, я матиму втіху бачити вас у своїй вітальні?

— Звичайно, пані, — відповів Паганель, — вважатиму за честь для себе. В який же день ви прийматимете гостей?

— Для своїх друзів я дома щодня, — мовила, сміючись, Гелена, — а ви…

— …найвідданіший поміж них, пані, — ґречно підхопив Паганель.

Цю люб’язну розмову перервала поява сімох засідланих і загнузданих коней. Їх вів один із синів Падді О’Мура. Гленарван розрахувався з ірландцем за все, придбане в нього, і додав іще силу подяк, котрі чесний колоніст цінував принаймні нарівні з одержаними гінеями.

Подали знак вирушати. Гелена й Мері Грант зайняли місця у своєму відділку, Айртон — на передку, Олбінет — у задньому відділку фургона. Гленарван, майор, Паганель, Роберт, Джон Манглс, обидва матроси, всі озброєні карабінами й револьверами, сіли верхи на коні. Падді О’Мур гукнув: “Щасти вам, боже!”, його слова підхопила вся родина.

Айртон якось чудно крикнув і діткнувся штрикалом до биків. Фургон рушив, дошки зарипіли, вісі заскреготали, і невдовзі гостинна ферма славного ірландця зникла за поворотом дороги.

Було 23 грудня 1864 року. Цей грудень, такий смутний, насуплений і вологий в Північній півкулі, годилося б на Австралійському суходолі називати червнем. З погляду астрономії, літо настало тут два дні тому, бо вже 21 сонце досягло тропіка Козерога й відтоді стояло над обрієм щодня менше на кілька хвилин. Отже, нова Гленарванова подорож мала відбутися найгарячішої пори року й під пекельним, майже тропічним промінням сонця.

Англійські володіння в цій частині Тихого океану мають назву Австралазії. Сюди входить Нова Голландія, Тасманія, Нова Зеландія й низка сусідніх островів. Що ж до Австралійського суходолу, то його поділено на декілька чималих колоній-провінцій, що за розмірами й природними багатт ствами дуже різняться одна від одної.

Коли розглянути найновіші карти, що їх склали Петерман або Прешель, то одразу впаде в око надзвичайна прямизна австралійських кордонів. Англійці провели рівнесенько, під шнурочок, умовні межі австралійських провінцій, анітрохи не зважаючи ні на гірські схили, ні на течії річок, ні на особливості підсоння, ані на расові відмінності. Провінції мають форму прямокутників і щільно прилягають одна до одної, як окремі клітинки в мозаїчному малюнку. В цих прямих лініях і кутах пізнається творіння геометра, але не географа. Тільки береги з їхніми розмаїтими закрутами, фіордами, бухтами, мисами, затоками й гирлами річок своєю природною чарівною примхливістю повстають проти цієї простолінійності.

Жак Паганель завжди кепкував з того, що Австралія скидається на шахову дошку. Якби вона була французькою колонією, казав учений, то, безперечно, французькі географи не перейшли б настільки міри у своєму захопленні косинцем і рейсфедером.

На величезному океанському острові існує зараз шість колоній, чи провінцій:

Новий Південний Уельс — столиця Сідней; Квісленд — столиця Брісбен; Вікторія — столиця Мельбурн; Південна Австралія — столиця Аделаїда; Західна Австралія — столиця Перт; нарешті Північна Австралія, де ще немає столиці. Поки що колоністи заселили тільки береги суходолу. Вже за двісті миль од побережжя чималі міста трапляються лише зрідка. Середина суходолу, що дорівнює двом третинам Європи, майже не досліджена.

На щастя, тридцять сьома паралель не перетинала ці безмежні пустелі, ці неприступні краї, що коштували вже науці численних жертв. Гленарван не спромігся б їх подолати. Його експедиція мала перейти тільки частину Південної Австралії — вузьку смугу провінції Аделаїда, геть усю провінцію Вікторія й вершечок переверненого трикутника, Що його утворює Новий Південний Уельс.

Від мису Бернуїллі до кордону провінції Вікторія — усього шістдесят дві милі. Це становить щонайбільше два Дні дороги, і Айртон розраховував завтра зупинитися на ніч в місті Апслі, що лежало на крайньому заході провінції Вікторія.

На початку подорожі вершники й коні звичайно виявляють неабиякий запал. Та коли завзяття перших не викликає заперечень, то прудку ходу других слід стишити. Хто ладнається в далеку дорогу, мусить берегти сили свого коня. Отож ухвалено щодня робити лише двадцять п’ять — тридцять миль.

А втім, ходу коней треба було