Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Ашот довго ще розповідав про життя й повадки кажанів, але Асо, який стомився за день і багато чого знав з життя цих тваринок, почав дрімати і скоро заснув, йому приснився чудовий сон.

Ось він привів колгоспну отару на Смарагдовий схил гори і пустив її пастись, а сам ліг на траву й гріється на сонці. Сонце таке яскраве, палюче!.. Бойнах, товариш його дитинства, припав до ніг, метляє хвостом і ніжно лиже руки… Раптом здоровенний, завбільшки з теля, кіт кинувся на отару, схопив і потяг вівцю… Це трапилось так швидко, що Бойнах не встиг навіть стрибнути на звіра, що, між іншим, навряд чи було б розумно. Собака інстинктивно відчув, що це був страшний кіт. Коли небезпека минула й настала тиша, собака знову ліг до ніг пастуха і почав лизати йому руки. «Бойнах-джан. адже тебе вже нема на світі?.. Чи, може, ти живий?» — думає у сні пастух, і з очей його ллються сльози радості. Хлопець обнімає свого кошлатого товариша, а той дивиться на нього сумно й ніжно…

— Бойнах-джан, братику мій!.. — кличе Асо й прокидається, розбуджений власним голосом. З очей його ще ллються сльози.

Наближається північ. Огонь у багатті згасає, і Шушик починає куняти.

— Спати! — каже Ашот. — Завтра зранку підемо збирати виноград.

Проте наступного дня юні мандрівники довго не наважувались віддалятися від свого житла, побоюючись, Що звір може ховатися десь поблизу.

До полудня хлопці сиділи. в печері, потім, не витримавши, вирішили піти по паливо.

Цюкання сокири, тріск падаючого гілля, крики, пісні, — все це підбадьорювало їх: не підійде ж звір до людей, які рубають дерева!..

Змінюючи один одного, хлопці працювали своєю заржавілою і тупою сокирою.

— Ху! Хіба це сокира? Жує, як беззубий віл!.. Не буду я нею рубати! — витираючи піт, застрайкував Гагік.

— Ох, ці хлопці! Тільки й думають усе силою взяти! — докірливо сказала Шушик. — А хіба не можна погострити сокиру? Адже гострою сокирою і працювати легше і дров більше нарубаєте.

— Справді!.. Саркіс, піди принеси з кузні точильне колесо, я нагострю, — посміхнувся Гагік.

— Стривайте, я зараз таки принесу точило! — вдарив себе по лобі Ашот. — І як ми раніше до цього не додумались? А як ви гадаєте, де в Барсовій ущелині є поклади точильного каменю?

— Чортовим кігтем можна нагострити? Я місце знаю.

— Ні, Саркіс, круглі чи овальні точила, які нам потрібні, виготовляє в природі лише вода. Це вона протягом століть шліфує каміння. Ходім подивимось біля гирла потоку.

Там-таки знайшли кілька булижників і принесли їх у печеру.

— Гострити сокири-це якраз справа кривих, дайте мені, — простяг руку Саркіс.

— Добре, а ми підемо по виноград. Дров потім нарубаємо гострою сокирою.

— Не гострою — алмазом стане! — посміхнувся Саркіс.

Товариші засміялись: дивна справа — Саркіс намагається розмовляти так, як Гагік!..

Скоро у винограднику знявся дим від багаття.

Хлопці помітили в саду сліди якогось чотириного звіра, що унадився по солодощі. Лапами він згрібав сніг і викопував з-під нього солодкі грона винограду. Ашот насторожився. Придивившись до сліду, він помітив, що в тварини дуже довгі кігті.

— А, та це той борсук, що налякав Саркіса! — вигукнув він. — Але чому він не спить? Адже борсуки теж впадають у зимову сплячку.

— Видно, не такий він дурний, щоб проспати цей виноград, — сказав Гагік.

Сам того не розуміючи, він правильно оцінив поведінку борсука. Ашот пояснив, що деякі тварини засинають взимку тому, що не можуть знайти собі їжу. А коли в саду ще є виноград, то навіщо борсуку залягати?..

— Цього негідника треба знайти, здерти з нього шкуру, напхати травою і зробити подушку для Шушик, — скрегочучи зубами, сказав Гагік. Як не дивно, інші хлопці були теж агресивно настроєні проти борсука, хоч не могли б пояснити чому.

Всі разом пішли по сліду і зупинились біля борсукового лігва.

Під скелею він, очевидно, струсив сніг із своїх лап і зник серед каміння.

— Чи не викурити його димом? — запитав Асо.

— Не викуриш. Давай наглухо закриємо вихід, хай у гнізді спить, — запропонував Ашот і тут же заклав вхід у нору таким каменем, якого б не зрушили з місця й п’ять борсуків.

— Отепер весь виноград наш! — зрадів Гагік. — Зберемо, повісимо в печері і цілу зиму будемо їсти.

Коли хлопці повернулися в печеру з виноградом, Асо склав його купкою в одному кутку.

— Хай тут лежить, — сказав він задоволено.

— Почекай, Асо, ти нічого не розумієш у господарстві, — запротестував Гагік. — Виноград не складають купою — так він за день зіпсується. Треба розвісити.

З усіх присутніх тут хіба що пастух не знав, як зберігати виноград. Інші ж виросли на виноградниках, і це було для них звичайнісінькою справою.

Взявши кілька тоненьких гілочок, хлопці зрізали в них бокові паростки і на криві сучки, що лишились після зрізування, повісили грона винограду. Гілочки з гронами повісили на кілочки, заздалегідь забиті в стіну печери, і печера стала схожою на справжній маран[24].

Гагік відступив кілька кроків назад і, взявшись руками в боки, замилувався: великі кетяги мінилися всіма барвами. «Дурнями ж ми будемо, коли кинемо стільки винограду й підемо в село», — подумав він.

Однак радість його була короткою. Трохи пізніше, вставши, щоб дістати для Шушик кілька кетягів, він помітив, що виноград пустив сік.

— Ой, щоб мене гедзь укусив! — вигукнув хлопець. — Виноград примерз і почав псуватися — тече!..