Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— Та що ви, які совіти?! Я ледве живий звідти вирвався…
— Оце нас і непокоїть, адже з їхніх рук вирватися непросто.
— Та я не був у них. Я коли почув, що в монастирі совіти, подався з валкою на лісовий кордон…
— Куди, кажеш, подався? — запитав од вікна довготелесий.
— За Устю, там у лісі ще за Польщі лісник жив…
— Аз ким подався? — спитав з кутка другий.
— Та я ж сказав, з валкою… З обозом…
— А що в тому обозі? — спитав Бандера.
У сотникових грудях щось зойкнуло й покотилось у безвість. «От він і прийшов, той страшний суд. Тепер не викрутишся, тепер настав час казати правду… А як її скажеш, коли вона вся проти тебе обертається? Господи правий, сохрани і помилуй…»
— Чого замовк? — ступив крок од вікна пан з сигаретою в зубах.
— Думаю, як правдивіше сказати…
— Кажи як було! Тут усі свої.
— Дещо з речей генерала…
— А ще?! Та кажи, коли тебе питають! — приступив до цього довготелесий. — Крутишся, як курва з Лодзі…
— Я присягав… — ледве витиснув із себе Мара.
— Кому? — спокійно запитав Бандера.
— Гармаш письмову з мене взяв, а він службою безпеки при штабі заправляв.
— Ось перед тобою Степан Ленкавський — шеф безпеки всієї ОУН, а це — Ярослав Стецько. Говори, чоловіче, я тобі вірю.
— Золото там… Золотий запас армії… Що й скільки, не відаю. Мене приставили охороняти, а коли… Я весь час біля штабу тримався, а коли штаб у Спасові накрили, я з обозом вискочив і, як наказував мені Сталевий (він казначеєм був), подався до монастиря… А там… Там уже совіти орудують. На горі. А чернець спустився та й каже: тікайте, бо настоятеля вже допитують… Ну я й подався. Оце і все…
— Ні, дорогенький, це лише початок, — благодушно посміхнувся шеф безпеки. — То добре, що ти подався. А куди?
— Та я ж казав, на лісовий кордон…
— А далі?
— Далі?.. Шукав, куди сховати оте, що на возах було…
— А чого не шукав штабу?
— Та я ж на свої очі бачив, як його накрили. З трьох доріг перли. Там така сила!.. Я спочатку хотів на кордоні в підпілля запхати, та роздумав…
— Чого ж це? — спитав Стецько.
— Примітно дуже… А тут іще совітський літак налетів і почав стріляти. Їздових побило… Мене ось поранило й Ореста в руку зачепило… Хлопчина такий був при обозі. Ми його з кіньми з дому забрали. Я сам забирав… Пов'язав Орест за полудрабки коней, підвода за підводою, і рушили ми геть з того кордону. Орест передніх коней веде, я на останній підводі біля кулемета лежу… А в голові у мене джмелі гудуть і перед очима ніч, темрява, кров'ю підпливаю… Вже й не знаю, як на дорозі опинився… Розплющив очі — нікого, тільки вітер у верховітті шумить та сосни заглядають в очі…
— А він поет, шляк би його трафив! — не стримався Стецько. — Ач, якої розвів… Ти нам не заправляй лірику, ти кажи, де золотий запас?!
— Не знаю… — опустив голову сотник.
— Чули, панове? Він не знає! Ти що?! Не бачиш, хто з тобою говорить?!
— Щастить нам сьогодні на дурнів, панове… — сказав шеф безпеки. — Доведеться тебе, хлопче, на дибу брати. Може, пам'ять тобі проясниться. А то — «не знаю»… Це не відповідь.
— Матір'ю присягаюсь, не знаю!.. Може, якби сили мав та пішов по сліду… Я й пішов був, але знепритомнів. Мене староста калинівської церкви біля розп'яття знайшов і до отця Феоктиста потай переніс. Я в нього під повіткою у схроні був, аж поки не одужав трохи…
— Та що ти його слухаєш! Клич хлопців, нехай починають, бо він нам тут до вечора казочки розказуватиме!
— Ну, що ж… — Шеф безпеки підвівся. — Думаю, пора нам поговорити з ним іншою мовою.
— Зажди, Степане, — зупинив його Бандера. — З тим іще встигнемо… То ти, чоловіче, кажеш, що з воза впав?
— Та певне, що впав, коли на дорозі отямився…
— Хай так, а куди валка поділася?
— Не знаю…
— Може, до совітів потрапила? — запитав Стецько.
— Не знаю… Але такої чутки, щоб до совітів, поміж людей не було. Панотець Феоктист через парафіян пробували визнати — не знають люди. Про те, що у Спасові сталося, багато розказують, а про обоз не чули й не бачили.
— Ну, а ти сам, що про те думаєш? Куди, по-твоєму, він міг подітися? Це ж не голка — цілий обоз… Скільки там підвід було?
— Три…
— От бачиш, три підводи. — Бандера перезирнувся з Ленкавським. — Це вози, шестеро коней і хлопчина. Як його, кажеш, звали?
— Орест… А коней було семеро. У мене під сідлом ще огир був…
— А отець Феоктист, це не той часом, що в Дермані на Панєвській служив?
— Той самий, — зрадів Мара. — Він у нашій школі закон божий викладав.
— Тісний світ, панове. — Бандера зсунувся зі столу і повагом пройшовся кімнатою. — Гарне село Дермань. За Польщі було поділене надвоє, панське й жондове. У панському був палац княгині Любомирської, а в жондовому — монастир… — Бандера говорив, а сам з-під лоба зиркав на сотника. — Колись друкарнею монастиря в Дермані опікувався брат Северина Наливайка, Дем'ян, що був священиком при дворі князя Острозького. Настоятелями були сім єпископів, один архієпископ