Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Віннету замовк, відійшов від нас убік і втупився в далечінь. Він був схвильований і хотів упоратися зі своїми почуттями, а потім повернувся до нас і звернувся до Вірної Смерті:
— Я довго говорив, але мій брат — людина справедлива і вúзнає, що я кажу правду. Проте серце моє не прагне крові, а душа моя милосердніша за мої слова. Я сподівався, що команчі почнуть переговори про мир, але вони не зробили цього, і я не маю вибору. Але я таки відправлю до них людину, щоб схилити їх здатися.
— Я дуже радий! — вигукнув Вірна Смерть. — Я був би дуже засмучений, якби всі ці люди загинули навіть без спроби порятунку. Адже я теж частково винен у тому, що вони потрапили в пастку.
— Ти не повинен докоряти собі, я перебив би їх і без твоєї допомоги.
— Чи знаєш ти, що ще один загін команчів прямує сюди?
— Віннету довелося пробиратися між їхніми загонами, і він перелічив команчів. Я знищу їх так само, як і воїнів Білого Бобра, якщо вони не здадуться.
— Тоді тобі слід поспішати, поки до команчів не підійшла підмога.
— Віннету нічого не боїться, але він не буде зволікати. Він просто зараз пошле людину до команчів. Чи не погодиться мій брат піти до них і схилити їх до миру?
— Я згоден. Я піду навпростець і покличу їхнього вождя на перемовини. Скажи свої умови.
— За кожного вбитого апача вони дадуть п’ять коней, за кожного померлого біля стовпа тортур — десять.
— Це небагато, але відтоді, як у прерії з’явилися білі, табуни мустангів зустрічаються все рідше й рідше.
— Ми вимагаємо повернути нам усю нашу власність і віддати нам стільки юних дівчат, скільки вони вкрали жінок і доньок у наших вігвамах. Жінок команчів ми не хочемо. Ми вимагаємо також повернути викрадених дітей. Ти вважаєш, що це багато?
— Ні.
— Нехай команчі також призначать місце, де зустрінуться вожді апачів і команчів, щоб домовитися про мир, який повинен триматися не менше ніж три літа і три зими. Поки не будуть виконані всі умови, команчі, які мали сьогодні загинути, залишаться нашими полоненими. Вони перебуватимуть тут, у цій долині. Сюди ж нехай принесуть і все награбоване.
— Мій брат добрий і великодушний. Я згоден негайно йти до команчів і передати умови.
Вірна Смерть узяв на плече рушницю, зрізав із куща зелену гілку — знак парламентера[60] в індіанців — і зник у вузькому проході разом із Віннету. Місія його була небезпечною, але старий вестмен не почував страху.
Через десять хвилин вождь апачів повернувся: переговори почалися, і йому зоставалося хіба чекати, чим вони закінчаться. Він тим часом повів нас до табуна, де обрав для нас коней у подарунок.
— Я пообіцяв своїм братам дати їм найкращих коней, — сказав він. — Тепер я виберу їх сам. Мій білий брат отримає одного з моїх власних скакунів.
Зізнаюся, доти я не бачив таких скакунів. Ковалі довго ходили навколо своїх нових коней, поплескували їх, розглядали й не могли намилуватися. Негр радів як дитина, що побачила різдвяний подарунок, і примовляв:
— Ох! Який кінь отримати Сем! Він чорний, як Сем! Ми дуже підходити один одному! Ох!
Нарешті через хвилин сорок повернувся Вірна Смерть, похмурий і стурбований. Здається, всупереч сподіванням, команчі не погодилися прийняти умови Віннету.
— Мій брат хоче мені розповісти те, що я й так передбачав, — вимовив Віннету, побачивши його. — Команчі воліють померти, але не просять про мир.
— На жаль, так і є, — скрушно похитав головою вестмен.
— Великий Дух не хоче порятунку для команчів і позбавив їх розуму за те, що вони напали на наші стійбища. То чого ж вони відмовилися?
— Команчі сподіваються перемогти вас у ранковій сутичці.
— Ти сказав їм, що сюди прибули ще п’ятсот воїнів апачів? Чи знають вони, що ми оточили всю долину?
— Вони не повірили і сміялися мені в очі.
— Вони приречені. Ніхто не зуміє їм допомогти.
— У мене волосся стає дибки, коли думаю про те, що через кілька секунд загинуть так багато молодих червоношкірих воїнів!
— Мій брат мудрий і справедливий. Віннету не знає ні страху, ні тривоги, але коли він думає, що варто йому подати рукою знак, і пролунає постріл з усіх рушниць, рука його починає тремтіти і наливається оливом. Я ще раз спробую умовити їх. Нехай Великий Маніту допоможе мені зняти їм полуду з очей! Я сам вийду до них і поговорю з ними. Мої білі друзі можуть відпровадити мене до загати з каменів. Навіть якщо вони не почують моїх слів, Великий Дух не зможе дорікнути мені ні в чому, бо зараз я виголошу його волю.
Ми пішли вслід за ним до місця, де вождь видерся по ласо на стежку й рушив по ній випроставшись, не ховаючись, щоб команчі могли бачити його. Не встиг він зробити і двох кроків, як зусібіч почали свистіти стріли, з яких, на щастя, жодна не зачепила вождя
