Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Тепер ти говориш про порятунок, я сподіваюся, що хоч зараз ти зрозумів, чому я називав цю долину пасткою. Коли я думаю про наше становище, то бачу два шляхи, які могли би привести до порятунку. Або принаймні варті спроби. Адже гарантувати нічого не можна. Перше — це видертися нагору по скелях, проте зробити це можна буде лише вдень: у темряві воїни повбиваються. А при світлі сонця вам не вдасться втекти непомітно — апачі наздоженуть вас і переб’ють, тому що ви залишитеся без коней. Найкраще, що ви можете зробити для власного порятунку, — просити апачів про мир.
— Ніколи! Апачі зажадають нашої смерті!
— Тебе це дивує? Вони мають на це всі підстави. Команчі напали на стійбища апачів у мирний час, убили або прив’язали до стовпів тортур їхніх воїнів, а дружин і дочок повели у свої вігвами. Команчі віроломно вбили послів апачів. Не дивно, що апачі жадають помсти.
Це прозвучало чесно. Вражений гіркими докорами вестмена, вождь мовчав. Не знаю, чи доступне каяття душам червоношкірих, але, коли він заговорив, голос команча звучав приглушено, у ньому вчувалося щось схоже на покаянну інтонацію.
— Уфф! І ти кажеш це мені, вождеві команчів?
— Навіть якби ти був Великим Маніту, і тоді я сказав би тобі, що ви підло вчинили з апачами. У чому була вина їхніх послів? Хіба вони напали на вас першими? Що вони вам зробили, що ви почали цю війну, яка принесла вже стільки горя?
— Апачі — наші вороги, — уперто вигукнув індіанець після паузи.
— Ні! Вони жили з вами у злагоді й мирі, а ви викопали сокиру війни та навіть не сповістили їх про це! Ви добре знаєте, що все це — цілком ваша провина і що милості вам не буде, тому спробуйте переконати їх відновити мир. Ваше щастя, що тут є Віннету, а він ніколи не був жорстоким, мабуть, це єдиний вождь апачів, який може пробачити вам. Може, він погодиться вислухати вас і піде на поступки. Посилайте до нього вождів і негайно починайте переговори. Якщо хочете, я сам піду до апачів, щоб вступитися за вас.
— Команчі швидше помруть, ніж стануть просити апачів зберегти їм життя.
— Це ваше діло. Я дав вам пораду, а скористаєтеся ви нею чи ні — мене не обходить.
— Хіба в мого брата немає іншої ради? Його слова говорять на користь апачів, а отже, він їхній друг.
— Я — друг усіх червоношкірих воїнів, поки вони в дружбі зі мною. Досі апачі не заподіяли мені шкоди, чому ж я повинен бути їхнім ворогом? Це ти хотів послати нас на вірну смерть, ти хотів схопити нас і силою змусити битися з апачами. То сам скажи, хто нам друг — ти чи Віннету?
— Поки в тебе на шиї висить моя люлька і мої «ліки», ти — це я, твої слова — це мої слова, тому я не можу заперечити тобі, тим більше не можу покарати тебе за зухвалість. Твоя порада нічого не варта. Ти хотів віддати нас у руки апачів, але ми самі вирішимо, як нам вчинити.
— Якщо ви це знаєте, то навіщо моя порада? Я більше не маю що сказати тобі, нашу розмову закінчено.
— Гаразд. Але пам’ятай, — перейшов до погроз вождь команчів, — що, хоч тебе й охороняють талісмани, ти — мій ворог. Ти не зможеш залишити собі мої обереги й віддаси їх, як тільки ми підемо звідси. І тоді з тобою трапиться все, до чого ти мене спонукаєш.
— Чудово! Я нічого не маю проти. І цілком спокійно чекаю на все, що зі мною може трапитися. Ти погрожуєш мені? Це смішно. Я повторюю, нашу розмову закінчено, іди геть.
— Уфф! — не стримався вождь, але тут же відвернувся і повільно пішов до багать.
— Команчі просто подуріли! — обурювався Вірна Смерть, дивлячись услід червоношкірому. — Вони не мають іншого виходу, тільки просити про мир, інакше я й ламаного шеляга не дам за їхні життя. Божевільні, вони все ще сподіваються перемогти тільки тому, що їх більше! Можете мені не вірити, адже ви новачок на Дикому Заході, але тут смілива людина варта десятка головорізів. Вони надумали змагатися з самим Віннету! Та він один упорається із сотнею команчів! Якби ви знали, які подвиги вершив вождь апачів зі своїм білим другом Вбивчою Рукою! Я не розповідав вам?
Він уперше назвав моє ім’я.
— Ні, — відповів я. — Хто це такий?
— Такий же юнак, як і ви, але зовсім іншого складу. Ударом кулака він валить із ніг будь-якого здорованя. Рівного йому немає в усій прерії.
Раптом позаду нас почувся шурхіт, Вірна Смерть різко повернувся на звук, і в його руці блиснув ніж.
— Уфф! Вірна Смерть тут? Я не знав. Я дуже радий з цього!
Старий запитав:
— Хто тут? Хто наважився підслуховувати Коша-Певе?
— Нехай мій білий брат сховає ніж і не нападає на Віннету, — прозвучало у відповідь на погрозу.
— Віннету? Тисяча чортів! Як же я, старий дурило, відразу не здогадався, що тільки Віннету здатний непомітно підкрастися до Вірної Смерті. Вождь апачів володіє майстерністю, до якої далеко навіть мені.
Віннету наблизився й шанобливо звернувся до вестмена, ні словом, ні жестом не показавши, що знайомий зі мною:
— Віннету не знав, що Вірна Смерть теж у долині разом з команчами, а то давно знайшов би спосіб зустрітися з ним і поговорити.
— Мій червоношкірий брат наражає себе на небезпеку. Він пробрався до нас через густий ланцюг вартових, а йому ще треба повернутися назад.
— Я знаю, що блідолиці — мої друзі, і можу їм довіритися. Скелі не настільки неприступні, як здається на перший погляд.