Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Коша-Певе здивований, що я радію зустрічі з моїм братом Вбивчою Рукою? — запитав Віннету.

— Вбивча Рука? — вигукнув вестмен, а обличчя його стало справді кумедним. І коли я посмішкою підтвердив слова Віннету, він вигукнув:

— І ви дурили мене весь цей час, обвели круг пальця! Вбивча Рука! І я навіть не здогадувався про це, а постійно обзивав вас ґрінгорном!

Вірна Смерть не міг надивуватися, а ми з Віннету відійшли від багаття, щоб поговорити наодинці.

— Мій брат чув, що я побував у форті Індж і там дізнався… — почав Віннету, але я перервав його:

— Так, я чув. Коли буде більше часу, то розповім тобі, що я робив, поки ми не бачилися. А зараз мені треба негайно знати, де ті десять блідолицих, які сиділи біля вогнища в таборі команчів і які під час сутички перейшли на ваш бік разом із твоїми розвідниками?

— Вони вже поїхали геть.

— Поїхали? Куди?

— У Чіуауа, до Хуареса. Вони втратили багато часу з команчами і тепер поспішають надолужити згаяне.

— Справді?

— Справді.

— Це для нас тяжкий удар, бо разом із ними втекли ті, за ким я вже місяць ганяюся по всіх Сполучених Штатах.

— Уфф! Я не знав, що вони разом із солдатами Хуареса. Апачі підтримують Хуареса, тому я дав їм хороших коней та провідників і допоміг швидше вирушити в дорогу. Блідолиці не хотіли втрачати ні хвилини.

— Тепер у них хороші коні і провідники, і мені нізащо не наздогнати Ґібсона, а він уже був у мене в руках!

Віннету на мить замислився.

Добування золота в громаді Роквілль. Блек-Гіллз, Південна Дакота, 1889 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.

— Я зробив велику помилку, але сподіваюся, що мені вдасться її виправити. Ми зловимо людину, яку ти називаєш Ґібсоном. Я закінчив свої справи в містах білих, тому, як тільки помщуся команчам за віроломство, буду вільний і зможу поїхати з тобою. Ми візьмемо кращих коней і завтра до полудня наздоженемо втікачів.

Нашу бесіду перервав апач, який прийшов із долини і повідомив, що команчі погасили багаття і покинули табір.

— Вони спробують ще раз вирватися з пастки, але їх знову чекає невдача, — спокійно відповів Віннету. — Якщо мої білі брати бажають, я покажу їм місце, звідки вони зможуть чути звуки бою.

Ми, звичайно ж, відразу підвелися. Віннету провів нас до барикади, показав кінець ласо, яке звисало зі скелі, і пояснив:

— На висоті двох людських зростів ви знайдете колючі кущі, а за ними в скелях починається стежка, якою можна обійти навколо долини. Я повинен бути з моїми воїнами, тому не можу піти з вами.

Він узяв рушницю, яка стояла біля проходу.

— Гм, — бурчав Вірна Смерть, — підніматися так високо на такому тоненькому ремінці! Я ж не мавпа, яка вміє лазити по ліанах. Але спробуємо.

Спроба була вдалою. Я поліз слідом за старим, а потім і решта нашої групи видерлися нагору, хоча це виявилося не так уже й легко. Ласо було прив’язане до стовбура дерева, яке росло на прямовисній скелі. Поряд, за кущами колючого терну, ми знайшли вузьку стежку, по якій у темряві довелося просуватися на дотик. Знайшовши місце, де можна було стояти без ризику скотитися вниз і скрутити собі шию, ми зупинилися. У долині була моторошна тиша, і, як я не напружував слух, мені нічого не вдалося розчути, крім тихого сопіння старого вестмена.

— Дурні команчі! Ви згодні зі мною, сер? — прошепотів він мені на вухо. — Я чую запах коней, які рухаються. Він відрізняється від запаху коней, які стоять. Якщо коні стоять тихо, їхній запах висить у повітрі. У нього можна просто встромитися носом, так би мовити. А щойно кінь зрушився з місця, його запах розсіюється у повітрі, стає тоншим і прозорішим. Можете мені не вірити, але вестмен може визначити за інтенсивністю чи, навпаки, легкістю цього запаху: рухаються чи стоять коні неподалік від нього. Ясна річ, якщо повітря чисте і немає вітру. Зараз я відчуваю, що справа доноситься легенький кінський запах. А мої старі вуха чують, як кінь послизнувся на траві. Зараз команчі кинуться на штурм.

Нічну тишу розірвав крик: «Нча-хо!» Мовою команчів це слово означає: «Вперед!» Тієї ж миті у відповідь пролунали два постріли з рушниці Віннету, і в долині все загуділо. Дикі крики індіанців, револьверні постріли, свист стріл і списів, томагавки з хрускотом розкраювали черепи. Однак битва тривала недовго, і незабаром шум бою та іржання коней покрило переможне «І-їх-ііхх!» апачів.

— Бачите, а що я казав! — шепнув Вірна Смерть. — Немає жодної потреби ставати до бою, апачі впораються й без нас. Вони ціляться зі своїх луків і б’ють своїми списами з надійних сховків, тож кожна стріла, кожен спис і кожна куля Віннету влучають у ціль. До того ж у них вистачає розуму не переслідувати команчів у темряві. Вони не виходять зі своїх схованок, бо розуміють, що команчі нікуди від них не подінуться. Тож навіщо пхатися у долину!

Виття затихло, команчі відійшли. Тепер вони, навчені гірким досвідом, поводилися тихо, але це була тиша поразки. Багаття більше не горіли, тож неможливо було втямити, що відбувається у таборі. Ми зачекали ще трохи. Нічого нового не відбувалося.

— Мої білі брати можуть спуститися, — долетів до нас ізнизу голос Віннету. — Битва закінчилася і вже не повториться.

Ми знову підійшли до ласо і спустилися за його допомогою. Внизу на нас чекав вождь, із яким ми пішли назад, до вогню.

— Команчі атакували тепер з іншого боку, — сказав він. — Але ми були готові до нападу, і їм нічого не вдалося.