Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Старий глибоко затягнувся кілька разів своєю люлькою, випускаючи клубки сивого диму.

— Знову кум Мукел? — посміхнувся Камо. — Дідусю, розповідай скоріше…

— А можливо, що це й справді не пекло? Адже на Чанчакарі девів теж не виявлено! Мало що там угорі шумить!.. Я своїм маленьким розумом міркую так: чи не серце Далі-Дагу там б’ється, чи не кров гори біжить по її жилах, вирує? Хіба Далі-Даг не живий! Чи мало він сердився на нас, людей, вогнем і димом дихав, ревів?..

Армен, який весь час був у глибокій задумі, раптом голосно вигукнув:

— Знайшов! Знайшов воду!.. — і, вдаривши киркою об дерево, урочисто запитав: — О дубе! Що п’є твоє коріння?.. Як ти міг вирости в цій пустелі?

Камо, підхопивши думку Армена, продовжував:

— Справді, Друзі, як міг цей дуб вирости отут?.. Адже це єдине дерево на південних схилах Далі-Дагу. І як не могли помітити ми цього раніше? Ходімо в печеру!

— Мабуть, вода під цією скелею, — скрикнув Сето.

— Ага! Незважаючи на посуху, листя дуба зелене й блискуче…

Камо з радісним сміхом кинувся до діда, схопив його в свої міцні обійми і поніс.

— Якщо ти не згрішив, то чого тобі боятись пекла? — пожартував Грикор. — А може, був якийсь гріх у молодості?

Почувши страшне слово «гріх», старий на смерть перелякався — він згадав про скарб.

«Може, якимсь чином довідались?» подумав дід Асатур і почав просити Камо:

— Пусти, внуче, пусти мене старого…

Він вирвався з обіймів Камо і повернувся на дозволену «межу предків».

— Ну, ти йдеш з нами? — ще раз запитав Камо. — Чи ми підемо без тебе, дідусю?

— Я боюсь, я не піду. Я б і вас пе пустив, але якщо вже учитель дозволив, то йдіть… — глухо сказав дід, важко опустившись на каміння.

Знизу підійти до печери було неможливо, І так само, як на Чанчакарі, наші розвідники вирішили добратися до неї з вершин Чорних скель, обійшовши їх з тилу.

Звідти було добре видно схожий на губу нижній край печери — рівний і блискучий, наче відполірований. Вершина скелі не була стрімкою, і з неї, тримаючись за виступи, можна було спуститись до печери. Так, за твердженням діда, туди проник і «блаженної пам’яті» кум його — Мукел. Ще легше, правда, було спуститись туди по вірьовочній драбинці.

Міцно обмотавши кінець вірьовки навколо одного з гострих зубців на вершині скелі, хлопчики спустили драбинку і почали обережно злазити вниз. Першим спустився Камо. Добравшись до рівного виступу печери, він зупинився на ньому і глянув униз. Від входу в печеру починалась гладенька, крута скеля, яка закінчувалась глибоко в прірві.

За кілька хвилин до Камо спустились Армен і Сето. Приєднались до них Ашот Гаспарян і Сурен.

З похмурої темної печери дихнуло вологим і холодним повітрям, яке змусило всіх здригнутися. Десь в глибині її, здавалось, дуже далеко, чулися глухі звуки, схожі на стогін.

Армен і Сето витягли кишенькові ліхтарики. Тоненькі промені світла забігали по вологих стінах, похмурих виїмках, нерівних ходах. Печера була великою, і, напевне, дуже довгою.

— Ану, почекай, присвіти мені, зупинив Армена Камо. Він нагнувся і підняв кістяк риби.

— Риба?.. — здивувався Армен. Дай глянути.

При світлі ліхтариків уважно оглядали кістячок. Цілим і незайманим був цей кістяк, що невідомо з якого часу лежав на сухому камені посеред печери.

— Невже Чорні скелі були під морем? — спитав Камо.

Армен запитливо глянув на геолога.

— Ні,— відповів той. — Вони складаються з чорного граніту, а граніт не утворюється в морі… тут щось інше…

Неприхована радість звучала в голосі молодого геолога.

Вони повернулись до входу в печеру і зупинились тут, мружачи очі від яскравого денного світла.

— Як ретельно відшліфовано! — задумливо, ніби про себе, сказав геолог, дивлячись униз на скелю.

— Я давно це помітив, і всі наші надії якраз на цьому і ґрунтуються, — кивнув йому головою Армен.

— Так? Браво!.. І ти можеш пояснити, що це таке?

— Звичайно. А кістяк риби підтверджує наші здогади.

— Тепер більше немає ніяких сумнівів і можна діяти сміливо і впевнено, — енергійно сказав Ашот Гаспарян.

— Невже є зв’язок між цією рибкою і блискучим слідом на скелі? — здивовано запитав Камо.

— Безумовно. Це результат одного й того ж явища.

Слова геолога, таємничі й незрозумілі, ще більше розпалювали цікавість і нетерпіння Камо.

Побачивши це, Армен вирішив покласти край таємниці:

— Ти знаєш, як до цього ми дійшли з Арамом Акопяном? — загадково посміхаючись, спитав Армен у товариша.

— Як?

Камо був збитий з пантелику: Армен завжди знає більше, ніж він!

— Глянь униз.

Камо глянув.

— Що ти бачиш?

— Безодню.

— А ти не бачиш, що від цього краю до самої безодні Фархад прорізано у скелі вузьку улоговинку?..

Камо широко посміхнувся.

— Справді, ніби прорізано…

— А що може прорізати граніт?

— Вода!.. — зірвалося з уст Камо. І він так зрадів, що, обійнявши Армена, підкинув його вгору, як дитину.

— Як могла потрапити риба в печеру?