Вигнанці - Артур Конан Дойль
Де Катіна бачив цю зміну, але вона не радувала його… Він почував гнітючий страх, знаючи, що природа створила ці ліси раєм, але люди перетворили їх на пекло. Тут, за красою цього в'янучого листя й прекрасних квітів, таїться невимовний жах. Часто вночі, лежачи на постелі з соснового гілля біля згасаючого вогнища, він дивився на загорнуту в ковдру постать, що спокійно спала поряд, і думав, яке право мав він наражати її на такі небезпеки, і вирішав ранком повернути човен до Квебека й покірно схилити голову перед долею, що дожидала його там. Але світанок будив думки про зневагу, страшне повернення на батьківщину, розлуку, що ждала подружжя, на галерах чи в тюрмі, — і наміри, продиктовані ніччю, зникали при світлі дня.
На сьомий день вони зупинились за кілька миль від гирла річки Рішельє, де де Сорель збудував величезне укріплення, форт Рішельє.
Звідси було недалеко до латифундій вельможі, знайомого де Катіна, на підтримку якого він сподівався. Вони переночували на острівці серед річки і на світанку, тільки заходились стягати свій човен з піщаної обмілини, де він стояв, раптом Ефраїм Саведж пробурчав щось собі під ніс і показав на річку.
Вгору по річці мчав великий човен з усією швидкістю, якої могли надати йому дванадцять весел… На кормі сиділа темна постать, нахиляючись у такт кожному змахові весел, ніби пориваючись надати човнові більше ходу. Помилитись не можна було навіть на такій значній віддалі: це був фанатик-монах, покинутий утікачами на острові.
Мандрівники поховались у кущі, дожидаючи, поки погоня за ними не промчить мимо і не зникне за поворотом річки. Потім вони збентежено подивилися один на одного.
— Краще було б викинути його за борт або тягти з собою, як баласт, — промовив, нарешті, Ефраїм. — Тепер він далеко попереду нас і жене щодуху.
— Ну справи вже не поправиш, — зауважив Амос.
— Але що ж робити? — понуро сказав де Катіна. — Цей мстивий диявол роздзвонив усім і в порту і тут понад річкою Він із Квебека Це човен губернатора і йде в півтора раза швидше за наш.
— Дайте мені подумати, — промовив Амос Грін. Він сів на кленовий стовбур, що лежав тут, і підпер руками голову.
— Ну, — нарешті вирішив він, — коли не можна йти вперед і неможливо йти назад, то лишається тільки податись убік. Правда ж, Ефраїм?
— Так, хлопче, так; коли не можна пливти, доводиться лавірувати; та тільки у нас мілко з обох бортів.
— Не можна йти на північ, значить, треба посуватись на південь.
— Покинути човен?
— Це наш єдиний шанс на порятунок. Ми можемо пройти просто лісом до маєтку на Рішельє. Монах втратить наш слід і не перешкодить нам, плаваючи на річці Св. Лаврентія.
— Іншого виходу немає, — сумно погодився Ефраїм. — Не люблю ходити лісом, коли можна пливти водою, та й не бував я в ньому з часів короля Філіпа. То вже ти держи курс і не збийся, Амос.
— Це шлях недалекий. Вийдемо на південний берег і рушимо. Де Катіна, якщо ваша дружина втомиться, ми по черзі нестимемо її.
— Ах, ви собі й уявити не можете, який я добрий ходак. На цьому чудовому повітрі можна йти без кінця.
— Ну, так переїздимо!
Через кілька хвилин вони були вже на другому березі, «причаливши до узлісся. Чоловіки розподілили між собою рушниці, заряди, харч і мізерний багаж. Потім утікачі розплатилися з індійцями, суворо наказавши їм нікому не, казати, куди вони пішли, і, повернувшись спиною до річки, увійшли в безмовний ліс.
Розділ XXXI
ВЛАСНИК СЕН-МАРІ
Вигнанці, полишивши праворуч форт Сен-Луї, звідки линув церковний дзвін, швидко просувались уперед, а тим часом на горизонті сонце спустилось уже низько і на просіках довга тінь від кущів лягала, ніби від дерев. Раптом перед ними, поміж стовбурів, замість зеленої трави блиснула блакитна вода, і втікачі побачили широку прудку річку. У Франції її вважали б величезною, але очі подорожнього, який тільки що бачив ріку Св. Лаврентія, звикли до ще більших водних обширів. Амос і де Катіна уже й раніше бували на Рішельє, але тепер серця їх радісно забились, коли вони побачили цю річку, бо вони знали, що по ній лежить прямий шлях, — одному — додому, другому — до спокою й волі. Кілька днів ходу по Рішельє, ще трохи по прекрасних, усіяних островами озерах Шамплен і Сен-Сакраменто, у холодку дерев Адірондіка — і вони опиняться на верхів'ях Гудзона, і всі пережиті труднощі й небезпеки Стануть тільки темою розмов у зимові вечори.
На другому березі лежала країна страшних ірокезів, і в двох місцях вони помітили дим, що здіймався до вечірнього неба. Вони пам'ятали слова одного трапера, що войовничі загони індійців ще не переходили річку, а тому сміливо йшли стежкою понад східним берегом. Проте через кілька кроків їх зупинив грізний військовий оклик, і з хащі блиснули два мушкетних дула, націлені на них.
— Ми — друзі! — крикнув де Катіна.
— Звідки ви? — спитав невидимий вартовий.
— Із Квебека.
— А куди йдете?
— Одвідати мосье Шарля де ла Ну, власника Сен-Марі.
— Добре. Небезпеки немає, дю Лю. З ними ще й дама. Вітаю вас від імені мого батька, мадам.
