Вигнанці - Артур Конан Дойль
— Я бував тут раніше, — сказав де Катіна, — Пам'ятаю, зробив зазначку он на тому клені з товстим стовбуром під час останньої подорожі з губернатором у Монреаль. Це було ще за Фронтенака, коли короля вважали першою особою в державі, а єпископа тільки другою.
При цьому імені червоношкірі, що сиділи, як теракотові фігури, без найменшого виразу на застиглих обличчях, насторожили вуха.
— Мій брат сказав про великого Ононтіо, — промовив, озирнувшись, один із них. — Ми чули посвист зловісних птахів, які запевняли, що він більше не вернеться з-за моря до своїх дітей.
— Ононтіо тепер коло великого білого батька, — відповів де Катіна. — Я сам бачив його на раді, і він неодмінно вернеться з-за моря. Якщо буде потрібен своєму народові. Індієць похитав голеною головою.
— Звіриний місяць проминув, брате мій, — промовив він неправильною французькою мовою, — а перше ніж настане місяць пташиних гнізд, на цій річці не лишиться ні одного білого, крім тих, що живуть за кам'яними мурами.
— Що таке? Ми нічого не чули! Ірокези напали на білих?
— Брате мій, вони заявили, що з'їдять гуронів, а де тепер гурони? Вони повернули свої обличчя проти еріїв, а де тепер ерії? Вони пішли на захід на іллінойців — і хто знайде хоч одно іллінойське селище? Вони підняли сокиру на андастів — і ім'я андастів стерте з світу. А тепер вони протанцювали танець і проспівали пісню, від якої мало буде добра моїм білим братам.
— А де ж вони?
Індієць обвів рукою весь обрій від півдня до заходу.
— Де їх немає? Ліси кишать ірокезами. Вони мов пожежа в сухій траві — так само швидкі й жахливі.
— Ну, — зітхнув де Катіна, — коли дійсно ці дияволи зірвалися з ланцюга, нашим у місті доведеться викликати старика де Фронтенака, якщо вони не бажають поплавати в річці.
— Так, — промовив Амос, — я бачив його тільки один раз, коли разом з іншими мене привели до губернатора за торгівлю у володіннях, які він вважав французькими. Рот у старого був стиснутий, наче капкан на тхора, а глянув він на нас таким поглядом, ніби мав намір пошити собі черевики з наших скальпів. Та, проте, зразу можна було відчути, що він вождь і хоробра людина.
— Це був ворог церкви і права рука диявола в новій країні, — пролунав голос з дна човна.
То говорив монах. Йому вдалося звільнитись від шкіряної рукавички й пояса, якими заткнули йому рот американці. Тепер він лежав, скоцюрбившись і люто поглядаючи на своїх супутників блискучими, недобрими вогника ми чорних очиць.
— Щелепна снасть у нього трохи ослабла, — зауважив капітан Ефраїм. — Зараз підтягну її добре.
— Ні, нащо нам тягти його далі? — промовив Амос. — Зайвий вантаж, а користі ніякої. Викиньмо його.
— Еге, хай випливе або потоне, — захоплено гукнув старий Ефраїм.
— Ні, висадимо на берег.
— Щоб потім він побіг і сказав чорним курткам?
— Ну так на острів.
— Добре. Він може гукнути першого із своїх, хто проїде мимо.
Вони підпливли до острова і висадили монаха, який нічого не сказав, але поглядом послав їм прокляття. Йому лишили невеликий запас сухарів та борошна, щоб він мі проіснувати, поки його хтось забере. Потім, пройшовши поворот річки, утікачі пристали до берега в маленькій бухті, де кущики якихось ягід росли аж над краєм води, а моріжок рябів білим молочаєм, синьою генціаною і пурпуровим бджолиним листом. Тут вони розіклали свої невибагливі харчі, смачно попоїли і заходились обмірковувати плани на майбутнє.
Розділ XXX
ПОГОНЯ
У них було все необхідне для подорожі. Капітан брига, яким новоанглійці виїхали з Квебека, добре знав Ефреїма Саведжа. А втім, хто й не знав цього імені на берегах Нової Англії? Він узяв з Ефреїма вексель на три місяці за стільки процентів, скільки вдалося витягти, дав Ефраїму під нього три прекрасних рушниці, чималий запас амуніції і вдосталь грошей. Таким чином, Саведж міг найняти човник, індійців і запастися м'ясом та сухарями щонайменше днів на десять.
— Ніби нове життя влилось у мої жили, відколи я почуваю рушницю за спиною і чую запах дерев, — говорив Амос. — Звідси, напевно, не більше ста миль до Альбані або Шенектеді, якщо йти навпростець лісом.
— Так, хлопче, але як дівчина подужає цю путь? Ні, ні, лишимося краще на воді.
— Тоді у нас тільки один шлях. Треба пропливти всю річку Рішельє і взяти праворуч до озера Шамплен і Сен-Сакраменто. Тоді ми будемо якраз коло верхів'їв Гудзона.
— Це небезпечна дорога, — заперечив де Катіна, розуміючи розмову своїх товаришів, хоч сам іще не міг взяти в ній участі. — Нам доведеться пробиратись по володіннях могауків.
— Іншого шляху, на мою думку, немає. Вибирати нам нема з чого.
— У мене на річці Рішельє є приятель, який, я певен, допоможе нам, — усміхаючись, заявив де Катіна. — Адель, ти чула від мене про Шарля де ла Ну, власника Сен-Марі?
— Це