Діти капітана Гранта - Жюль Верн

— Він скидається на дзвіницю, — сказала Гелена.

— Атож, пані, і якщо перший меле хліб для тіла, то друга меле хліб для душі. З цього погляду вони також подібні між собою.

— Ходімо до млина, — сказав Гленарван.

Вирушили в дорогу. За півгодини опинились на землі, обробленій людськими руками. Перехід од голої рівнини до культивованих полів був разючий. Замість диких чагарів перед очима виник зелений живопліт, який оточував свіжовикорчувану ділянку; кілька биків і щось із п’ятеро коней паслися на луці, обсадженій могутніми акаціями, завезеними сюди з величезних розсадників острова Кенгуру. Потім показалися ниви, де місцями золотіло наїжачене колосся, стіжки сіна, що виструнчились, немов величезні вулики, ряди фруктових дерев за новою огорожею; далі прегарний сад, гідний Горація, де приємне поєднувалось з корисним; за ним — зручно розташовані сараї й повітки; нарешті — простий і вигідний будиночок, над яким, пестячи його рухливою тінню своїх довжелезних крил, вивишався привітний гостроверхий вітряк.

На гавкіт чотирьох собак, що сповістили про появу чужинців, з дому вийшов чоловік років п’ятдесяти, приємний з лиця. За ним ішли п’ятеро гарних дужих хлопців, його синів, і висока огрядна жінка, їхня мати. Не було жодного сумніву — цей чоловік, оточений своєю славною родиною, серед своїх ще нових будівель, в майже незайманій місцевості, репрезентував викінчений тип колоніста-ірландця, котрий, втомившись од злиднів на батьківщині, подався шукати щастя й добробуту за океаном.

Гленарван і його супутники не встигли ще відрекомендуватися, як почули щире вітання:

— Чужоземці, ласкаво просимо вас до господи Падді О’Мура!

— Ви ірландець? — запитав Гленарван, потискуючи руку, що її простягав колоніст.

— У минулому — ірландець, — відповів Падді О’Мур. — Тепер я австралієць. Заходьте, хто б ви не були, панове, наш дім — ваш дім.

Залишалось тільки скористатися без всяких умовностей цим гостинним запрошенням. Місіс О’Мур повела Гелену й Мері Грант у будинок, а колоністові сини допомогли гостям зняти зброю.

На першому поверсі будинку, зведеного з міцного брусся, містилася простора зала, прохолодна й світла. Її прикрашали кілька дерев’яних лав, приладнаних до стін, щось із десяток ослінчиків, дві низьких дубових шафи, де стояв білий порцеляновий посуд і блискучі олов’яні глечики, нарешті, широкий і довгий стіл, за яким і двадцятеро почували б себе вільно. Всі меблі якнайкраще пасували до міцної будови дому і його дужих кремезних мешканців.

Опівдні накрили обідній стіл. Миска з запашною юшкою парувала поміж ростбіфом і баранячою печенею, а навколо розмістилися великі тарілки з оливами, виноградом, помаранчами. Господар і господиня запрошували так щиро, так привітно, широкий стіл виглядав так спокусливо, що було б нечемно відмовлятися. Прийшли й робітники, котрі працювали на фермі, і сіли до столу нарівні з господарями. Падді О’Мур вказав рукою на місця, призначені для гостей.

— Я чекав на вас, — сказав він просто Гленарванові.

— На нас? — вельми здивувався той.

— Еге ж, я завжди чекаю на тих, хто приходить, — відповів ірландець.

Потім він повагом прочитав передобідню молитву, яку всі шанобливо вислухали, стоячи навкруг столу.

Гелену дуже зворушила ця патріархальна простота звичаїв. Глянувши на чоловіка, вона зрозуміла, що він почуває те саме.

Почався обід, всі присутні віддали належне смачним наїдкам. За столом точилася щира спільна розмова. Бо ж ірландці й шотландці — близькі друзі. Річка Твід [68] , завширшки кілька туазів, утворює набагато глибшу прірву між Шотландією й Англією, ніж двадцять льє Ірландського каналу, що відмежовують стару Каледонію від зеленого Еріну [69] .

Падді О’Мур розповів про себе. Це була звичайна історія всіх емігрантів, котрих постійні нестатки змушують покинути батьківщину. Багатьох, хто шукав на чужині щастя, спіткали горе й злидні. І вони нарікають на долю, забуваючи звинуватити власну нерозумність, свої лінощі й вади. Але мужні, тямущі, хазяйновиті й працелюбні досягають успіху. Такий був завжди й тепер Падді О’Мур. Він покинув Дундалк, де конав з голоду, й подався з усією родиною до Австралії. Прибувши до Аделаїди, він знехтував високими зарібками гірника й обрав хоч нелегку, та надійнішу працю хлібороба. За два місяці він уже обробляв ті лани, що стали нині такі квітучі.

Всю земельну площу Південної Австралії поділено на окремі ділянки вісімдесят акрів кожна. Уряд передає їх колоністам у власність, і працьовитий фермер, вирощуючи врожай, не тільки живе з своєї ділянки, але й відкладає чималі заощадження.

Падді О’Мур це знав, і тепер дуже придався його досвід у сільському господарстві. Він працював, заощаджував, до перших ділянок додавав нові, придбані на зиск од господарства. Його родина, як і його земля, процвітала. Ірландський селянин став землевласником, і хоч його господарство не існувало ще й двох років, він мав уже п’ятсот акрів обробленої власними руками землі й чимало рогатої худоби. Він був сам собі хазяїн, цей учорашній раб європейців, і був незалежний, як тільки це можливо тут, у найвільнішій в світі країні.

Розповідь Падді О’Мура викликала в його гостей сердечні побажання дальших успіхів цьому славному ірландцеві-працелюбу. Закінчивши свою історію, Падді О’Мур чекав, безперечно, щоб йому відповіли відвертістю на відвертість, але сам до цього не спонукав. Він належав до тих скромних людей, котрі нібито кажуть: “Я — ось такий, а які ви, я не питаю”. Гленарванові хотілося насамперед розказати про “Дункан”, про те, що привело їх до мису Бернуїллі, про їхні невтомні й вперті розшуки.

Як людина, що ніколи не забуває про свою головну мету, він передовсім запитав Падді О’Мура про загибель “Британії”.

Відповідь ірландця не потішила його гостей. Він нічого не чув про “Британію”. Протягом двох останніх років тут не розбивалось жодне судно, ані вище, ані нижче мису Бернуїллі.