Подорож людини під кепом (Єврейські колонії) - Майк Гервасійович Йогансен

«Все селянство говорить українською мовою, – міркував я, – мабуть що зате місто Нікополь говорить по-російськи, інакше звідки ж брав би свої відомості голова КНС, мисливець і рибалка».

З такими думками під кепом обслухав я шевців, кравців, «голярів» (а про мене «парикмахерів»), хлопців, що чистять чоботи, дніпровських моряків, людей, що йшли на роботу в завод, і всякий люд, що йшов мені назустріч. Підслухав десь навіть і німців-колоністів.

І от, як не прикро це для мого німецького патріотизму, але навіть німці-колоністи балакали українською мовою, лише зрідка вкинувши дві-три німецькі фрази.

Щось треба робити, треба спішно вимагати від усього населення знання історичної граматики української мови, старого й нового правопису, переказу віршів Івана Франка, відомостей із біографії св. Амвросія Метлинського й інших речей, що без них не може бути українцем ні один поїзний провідник і ні один офіціант Нархарчу. Як цього не зробити в спішному порядкові, як не наполягати на граматику і правопис, то населення буде балакати по-українському як і досі балакало. А спробувати газетну мову не слід, та й небезпечно: ще візьмуться читати українські газети. І побільше треба писати про те, що робиться в «Хіні»*. Світ не без добрих людей, а українська мова не без «Хіни».

Знаю я, що Хіна – слово німецької вимови, не вчіть мене!

А по-англійськи читається воно «Чайна», як у нас на вивісках. Утворили назву «хінці» для того народу, що його хохли називають «китаями», можна незгірше втворити і від «Чайна» – «чайники». Просто і ясно.

Все це я знаю, але мені від того не легше. Кажуть, що коли один дурень закине в воду сокиру, то й десять розумних не витягнуть. Не погоджуюся з цим. Думаю, що витягнуть. Коли фізично слабий, нервовий, засмиканий єврей може стати добрим хазяїном, то як здоровим дядькам сокири не витягти. Витягнуть, так я думаю.

* * *

Багато є в Харкові автобусів. Є Leyland’и*, є французи Laurer’и, є й один довготелесий американець. Ходять і не знають, який у них є менший брат у Кривому Розі.

Був цей менший брат за царя Сибка простим грузовиком. Тепер же він став автобусом. Обшили його звідусіль диктом, поштрихували олійною жовтою фарбою скрізь, окрім дірок, дірки-бо не то жовтою, а ніякою олійною фарбою не поштрихуєш, – і увійшов у нього кондуктор, і став продавати квитки.

Межи гір руди, межи кам'яних огорож, над криворізькою річкою мчить криворізький автобус і спиняється лише тоді, коли треба його спереду підкрутити ручкою. Підкрутять і поїдуть, підкрутять і поїдуть.

Отак воно приблизно і з українізацією в місті Нікополі, і з євреїзацією в єврейських колоніях. Не підкрутиш – не поїдеш.

Я почуваю, що про українізацію вже досить. І слово воно якесь чудне – щось на штиб італізацїї італійців або германізації німців. Я думаю, я краще розповів про євреїзацію.

І це, сказати б, слово чуднувате, не без того. Все ж таки доведеться поговорити й про це в належнім місці.

Отже, тепер у делегації зосталося двоє: Ман і я – і поїхали ми втрьох із агрономом «Агро-Джойнту»* по криворізьких колонках, на екіпажі в дві конячі сили, упряжені у дишель.

Не те щоб «Агро-Джойнт» не мав машин, як ЄКО. Є в «Агро-Джойнту» дві машини «Додж», та вони виїхали на зустріч непоспішливій делегації.

«Агро-Джойнт» працює довше, ніж ЄКО, – це пожертви американських капіталістів. Але дають вони поселенцям приблизно той самий кредит, що й ЄКО, тільки беруть не три, а два проценти річні, та ще садовлять поселенцям виноград. І доми вони попереду будували більші – дві кімнаті й усе інше, а тепер перейшли на те, що й ЄКО.

Присілок Полтавці, що складає третю частину об'єднаного селища Ларине*, можна здаля взяти за німецьку колонію. Доми акуратно вибілені, навколо огорожа з колючого дроту, понасаджувані зелені садки, виноградники.

Так здаля, а зблизу таке селище теж можна почислити за німецьку колонію. На вікнах біленькі завіси, десь із хати дуже одгонить олійною фарбою – там фарбують дерев'яну підлогу. Сказати правду, не при Мані будь написано, і мова схожа. Німці-колоністи, леле, теж пересипають мову коли українським, а коли й російським словом. Германізація колоністів спішно потрібна, а граматика німецького поселенця ще куди цікавіша й екзотичніша, ніж граматика українського службовця.

Цей самий дядько, що дивиться просто в мій f/4,5 анастигмат*, трішки звозчикує. Тим-то він і фарбує свою підлогу олійною фарбою. Виноградник його і картопля ол-райт – можна повчитися. У коня ребер не видко, а натомість видко, що його, прип'явши, охайненько покрили кожухом. Кінь, зважаючи на настирні поради американських фотожурналів, в анастигмат не дивиться, та й чи знає він, що таке анастигмат? Він знає твердо, що він сам анахтема, це так. «У боїсся, анахтемо!» – таке йому, очевидно, частенько доводиться чувати, бо добрий хазяїн не любить, коли кінь сумнівається.

Двоє босоногих дівчат пололи буряки. Дівчата – полтавки, а євреї-полтавці – найкращі хазяї. Пололи дівчата буряки не свої, а хазяйські, по карбованцю на день. Веселі то були і сильні дівчата; якби ще межи собою розмовляли по-єврейському, то нічого б і не треба. Все ж таки вони могли і по-єврейському цвірінькати з достатньою швидкістю, так що я не управився все розбирати.

Ах, я охоче побалакав би довше з тими дівчатами. Вони так весело сапали отой чортів буряк, що можна було б подумати, ніби нічого немає кращого на світі, ніж сапати буряки по карбованцю на день. Я не вірю в селянські ідилії і в те, що хліборобська праця – найкраще, що є на світі. Воно і голодно, і холодно, і, сказати правду, трудно.

Але для неврастеніка, що живе в житлокоопі в прекрасному місті Харкові і їсть хліб, видоюючи своє перо, є якийсь давній і чистий спокій у такій роботі. Муляє вона руки й ноги і дубить шкуру, але одсихають мозолі, натерті на нервах, а потім геть одсихають, мов здимніли, й самі нерви. Чом би й не жити просто, без нервів і без істерик.

– У-у, боїсся, анахтемо!

* * *

І школа в такій колонці інакша. У школі є театр. Нема чого описувати цей театр, бо для десятків мільйонів людей оце й є театр, справжній, нормальний театр, а