Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
.. Світанкова імла рідшала. Все виразніше проступали вздовж стіни розплатані на землі, нерухомі постаті фронтовиків. Альошка здивовано побачив, що деякі фронтовики сплять, уткнувшись в рукави шинелей. Костюков, спершись на лікоть, дивився в бік поштамту. Поруч з Альошкою, за два кроки від нього, лежав його недавній знайомий — Пахря. Помітивши, що Альошка дивиться на нього, Пахря весело підморгнув і зашепотів:
— Ей, зв'язковий… Тремтиш?
— Чого б це я тремтів? — ніби неохоче відгукнувся Альошка.
Насправді ж він був зараз не від того, щоб поговорити з цим хлопцем. Злість на нього вже минула, а серед фронтовиків він найбільш підходив Альошці за віком.
— Вогко, не доведи господи, — поскаржився Пахря. — Коли б зараз цигарочку…
Він підповз до Альошки ближче і, посміхаючись широким ротом, зашепотів:
— Чого ж ти не сказав, що при Силіні перебуваєш? Якби не він, був би ти покійником.
— Ну…
— От тобі й ну. Я, знаєш, який? Я за революцію кого хочеш можу вбити. Правда!
Його штовхнули чоботом у бік. Костюков здаля погрожував їм обом кулаком. Пахря підняв долоню, показуючи, що все, мовляв, гаразд, ще раз підморгнув Альошці і повернувся на своє місце.
Час тягся повільно. Минула година. Розвиднілось. Туман відірвався од землі і почав підійматися, збиваючись над дахами в сіреньку хмарку. Невидиме ще сонце високо вгорі освітило її червоним сяйвом. Холод став відчутнішим, проймав наскрізь. Альошці здавалося, що він відволожився до останньої кісточки…
Та ось, нарешті, здалеку, з центра міста, з боку міської думи, долинув неясний шум, наче десь повалили дерево, і воно, з тріском, ламаючи гілля, важко впало на. землю.
Альошка озирнувся. Фронтовики підвели голови, прислухаючись.
За кілька секунд шум повторився. Тепер було виразно чути, як безладно, навперебій тріщали рушничні постріли, потім коротко застрекотів кулемет.
— Почалося, — промовив Пахря і чомусь витер рота рукавом.
«Почалося, почалося…» стукало Альошчине серце.
— Готуйся! — напівголосно кинув Костюков. — Стріляти по команді, залпом.
Альошка обережно виглянув з-за свого укриття.
Біля поштампу стривожено метушилися патрулі.
З будинку, застібаючи шинелю, вибіг худорлявий молоденький офіцер. Начальник патруля почав доповідати йому. Офіцер закричав високим, пронизливим голосом, і патрульний, козирнувши, побіг уздовж вулиці в бік пострілів. Офіцер зайшов у будинок. «Послав дізнатись, що там таке», догадався Альошка.
Незабаром посланець вернувся. Він мчав щосили, підібравши руками краї шинелі. Гвинтівка теліпалася нього на спині. Він щось гукнув патрульному і забіг у будинок.
— Чого ждемо? — почув Альошка голос Пахрі. — Атакувати треба.
— Цить! — Костюков, люто витріщивши очі, стукнув кулаком по землі.
За кілька хвилин з будинку вибіг офіцер, слідом за ним почали вибігати солдати. Різко лунала команда. Солдати швидко вишикувались. Офіцер пройшовся перед строєм, зупинився, широко розставивши ноги, і заговорив — було чути клекочучі, незвичні інтонації його голосу.
— Приціл два… — скомандував Костюков. — Залпом по німецькій піхоті… — Мить подумав. — За революцію… плі!
І не встиг Альошка усвідомити слів команди, як грянув залп.
В тупій глухоті Альошка розчув короткий брязкіт затворів і знову:
— Плі!
Німців наче відмело до стіни поштамту. Костюков підвівся і неголосно, діловито сказав:
— Гайда в атаку.
Альошка біг разом з усіма, стрибав через купи сміття, щось вигукував…
Німці відступали вздовж вулиці. Деякі відстрілювалися на ходу. Альошка мимохідь бачив, як невисокий літній солдат кинув гвинтівку і, присідаючи від жаху, підняв руки. На нього насідав Пахря…
Альошка наздогнав німця з широкою круглою спиною. Він бачив, як під шинеллю у того ходили лопатки, як виблискували підкови на чоботях…
В кінці кварталу німець оглянувся і вистрілив. Куля свиснула біля самого Альошчиного обличчя…
Від цього лютого свисту, від раптової свідомості, до це сама смерть пронеслася поруч, Альошка сторопіло зупинився. Німець був уже біля рогу. Тоді, згадавши про свій револьвер, Альошка підніс його і прицілився. Мушка застрибала, загубилася на сірозеленій шинелі. Важкий револьвер рвонув, мало не випав з руки.
Альошка вперше в житті стріляв у людину і тому не відразу збагнув, який зв'язок між його пострілом і тим, що сталося.
Німець раптом метнувся вбік, припав до стіни будинку і, притискаючись до неї спиною, обернувся. М'ясисте перекошене обличчя його на Альошчиних очах обм'якло і посіріло. Випускаючи гвинтівку, він пошарив рукою по стіні, відшукав ринву, вчепився за неї і почав повільно сідати на землю. Пальці його ковзали по спітнілій від вологи трубі, залишаючи на ній мокрі сліди. Потім він упав…
Альошка обережно підійшов до нього.
Німець лежав лицем до землі, підігнувши ноги, і на його шинелі, між лопатками, де увійшла куля, виднілася маленька рвана дірочка.
Альошка стояв вражений серйозністю того, що сталося. Все, що було досі, здавалось тепер дріб'язковим, не вартим уваги. «Гра в революцію» скінчилася. Тепер Альошка ставав людиною, яка остаточно і безповоротно обрала свій шлях у житті.
Якщо Альошка і не сказав собі цього, то в усякому разі так він відчував. А слів було тільки двоє: «Ось воно…»
Він оглянувся. Вулиця спустіла, кілька вбитих лежало на бруківці. За рогом ляскали постріли і чулись вигуки.
Альошка підняв гвинтівку вбитого німця і не озираючись побіг туди, де вели бій його товариші.
Весь день двадцятого березня Альошка був у якомусь гарячковому, тривожному, радісному чаду. Згодом він ніяк не міг пригадати, що відбулося раніше, а що пізніше, — все змішалося в його пам'яті в один строкатий, гуркочучий клубок. Він був біля думи, брав приступом білий особняк херсонського мільйонера Соколова, де розмістився німецький штаб, громив збройовий магазин Фрікке на Суворовській вулиці. Потім усе з тим же невеликим загоном Костюкова він потрапив на вулицю Говарда і бачив, як фронтовики відбили у німців десять грузовиків, на яких ті намагались вирватися з міста. Два підірваних гранатами грузовики перегородили проїжджу частину вулиці, утворивши барикаду. Німці залягли під колесами уцілілих автомобілів і відкрили кулеметний вогонь. Фронтовики пішли в штикову атаку… А потім на одному з захоплених грузовиків Альошка гасав по місту і виловлював німецьких солдатів, що ховались по дворах і на горищах…
До вечора Херсон був звільнений. Але ненадовго. Вже наступного ранку залишки німецьких і гайдамацьких загонів, що відступили до Миколаєва, повернулися з підкріпленням.
І все почалося з початку. Билися на Забалці, Сухарному, біля вокзалу і на кладовищі, біля лікарні Тропіних і у Військовому Форштадті. В портових майстернях лагодили кулемети і гвинтівки. Херсонські хлопчаки сновигали по передовій, збираючи розстріляні гільзи. В багатьох дворах чадили жаровні — там відливали кулі. По вулицях раз у раз проходили загони Червоного Хреста. Всі міські лікарні були
