Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

А Шушик аж охрипла, так кричала хлопцям, щоб вони не поспішали, спускались обережно. Дівчина починала плакати від однієї тільки думки, що хто-небудь з них може посковзнутись і скотитися з скелі.

Тривожний це був день, сповнений великих переживань і хвилювань.

— Ну, як ви? — співчутливо запитував у товаришів Саркіс. — Ми всю ніч не могли заснути…

— Живі, але почуваємо себе поганенько, — кволо посміхнувся Ашот. У нього нила спина, ламало кістки, боліла голова. Не краще почували себе і його товариші. У Гагіка кололо їв боці, і він важко дихав, а в Асо заклякли ноги від холоду.

— Але це дурниці! Нагріємось — усе минеться, — втішав Ашот. — А як ти почуваєш себе, Шушик?

— Непогано… А де ти розпанахав штани?..

Набиваючи рот виноградом, який сьогодні здавався особливо смачним, Гагік вирішив перебити розмову Ашота з Саркісом.

— Добре, що стежку знов засипало, — сказав він. — Уяви собі, Саркіс, що ми знайшли будинок, і не звичайний, а справжній палац! З дверима, вікном… Чудово можна перезимувати!.. І в цьому палаці повнісінько літаючих шашликів. А наш розумний Ашот хоче відмовитись від усього цього і вирушати в село. Ні, я такої дурниці не зроблю. Я покину цю ущелину тільки тоді, коли з’їм останнього кажана.

— Правда, Ашот?.. Дім у нас є?.. — нічого не розумів Саркіс.

— Звісно, є. Перезимуємо, не бійтесь…

Про те, як полонені Барсової ущелини провели перший день зими

Отже, юні мандрівники потрапили ще в більшу біду і цього разу остаточно лишилися замурованими в Барсовій ущелині. Всі сподівання на повернення додому розбила одна ніч. Тепер до весни вони мали жити в полоні. Чекати звідкілясь допомоги не можна: кому спаде на думку шукати їх у цій забутій людьми ущелині?

Проте наші герої не почували себе такими пригніченими, як раніше. Тоді страх і безнадійність охопили їх раптово, та й самі вони були мало пристосовані до нових умов життя. Мандрівники зазнали багатьох злигоднів у цій ущелині, але всі лишилися живі, здорові, навіть змужніли й загартувалися. Тепер можна було сміливо дивитись у вічі морозній зимі! Вони мали великий досвід у боротьбі з природою, звикли до суворого життя, до холоду й знегод. І якщо досі Барсова ущелина не зламала їхньої волі до перемоги, то тепер вони й поготів витримають.

Про все це сказав своїм друзям Ашот. І сказав твердо, ясно.

— Нам треба приготуватись провести тут зиму, — вів далі він. — Для цього насамперед потрібна витримка й воля. Коли буде воля, знайдеться й їжа. Зараз у нас є виноград. Знайдемо ще щось. Що саме-не знаю, але знайдемо! Завтра перейдемо в нове житло…

— Уточни: в зимове житло, бо поки що ми на дачі, — сказав Гагік.

Житло господаря виноградника набуло в очах зимівників особливої цінності — від нього, можна сказати, сьогодні дуже багато залежало. Адже там могли залишитися якісь, хоч примітивні, домашні речі, знаряддя, посуд та інше…

Взявши в оберемок смолистих ялинових гілок для скіпок, Ашот вийшов з печери. За ним рушили Асо і Гагік.

Розмахуючи головешками, хлопці спустилися в ущелину, дістались до кам’яних сходів і незабаром уже піднімалися в печеру. З’єднавши докупи головешки й роздмухавши їх, вони добре освітили печеру. Перше, що впало їм у очі, був закурений мідний казанок.

— Ось у чому готував собі їжу господар саду. А це — його тарілка. — Ашот підняв глиняну миску, що лежала в кутку.

Казанок! Миска! Невимовна радість охопила хлопців. Тепер у них є в чому і сніг розтоплювати і обід варити.

— Подивимось, що там ще є… Треба пошукати пилку, Ашот, — радив Гагік. — Пам’ятаєш надпиляний чубук? — Якщо знайдемо, то в нас буде вдосталь палива.

Саме в цей час якась пташка, роблячи в повітрі нечутні зигзагоподібні повороти, вилетіла через відчинені двері надвір. За нею полетіла друга, третя, четверта…

— Ой, шашлик тікає, — закричав Гагік, прожогом кинувся до дверей, зачинив їх і притиснув спиною.

— Прокидаються від світла. Асо, пригаси головешки, щоб не так світило, — сказав Ашот.

Полум’я пригасили. В печері стало темно.

— Що робити? Із стелі ми їх не дістанемо, — високо. Може, колоду якусь підставити? — міркував уголос Ашот.

— Не знаю, треба щось придумати… — обізвався Гагік. — Хоч би кількох спіймати. А Шушик віднести — це вже моя справа. Можу ще на себе взяти обов’язок з’їсти…

— Ашот каже, що колода потрібна. Невже ми не замінимо цю колоду? Ану, давай, Гагік, я на твої плечі стану… — запропонував Асо.

Так і зробили. Хлопці стали біля стіни, вилізли один на одного, і Асо намацав рукою кажанів. Пастух мимоволі здригнувся, доторкнувшись до м’яких тіл. Але голод переміг почуття огиди.

Наповнюючи здобиччю сумку, яка висіла в нього за плечима, Асо здивовано відзначив, що жоден з кажанів не намагається рятуватись, навіть не ворушиться, потрапивши в полон.

— Якщо я витягну свій піджак з дірки над дверима, вони не полетять? — запитав Гагік.

— Ні. Ті, що прокинулись, давно вже полетіли, а інші сплять міцно, — пояснював Ашот.

Гагік витяг з дверей свій піджак і ніжно промовляв до нього:

— Бідолаха, замерз без мене! Ну, ну, йди зігрійся на моїх грудях!

Задоволені, радісні поверталися хлопці до печери.

— Ну, що я казав?! —