Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян
І справді, дика гірська природа не дала хлопцям пройти й кількох кроків. Враз налетів вітер, і сніг сухими колючими голками вдарив в обличчя.
— У мене більш немає сил терпіти! Я будь-що повинен вийти звідси й привести допомогу з села, — заявив Ашот і, схопивши палицю, рішуче попрямував уперед. Він був так роздратований всіма невдачами, так повстав проти злих сил стихії, що, здавалось, ніщо вже не могло спинити його чи змінити це безглузде рішення.
— Стривай, не роби дурниць! — Гагік за полу притримав товариша.
— Ти ж знаєш, що, коли я не піду, ми на всю зиму залишимось тут! Починається справжня зима, цей сніг уже не розтане… Ні, я йду. А ви повертайтесь у печеру і ждіть. Через три-чотири години прийде допомога…
Впертість Ашота товариші добре знали. Якщо вже він (вирішив, то доб’ється свого, навіть коли б йому загрожувала смерть! Що ж, хай іде. Хто знає, може, він і пройде…
Диявольська стежка мала вигляд карниза, але сніг покрив її так, що зрівняв з поверхнею похилої скелі. Поки не вдарив мороз, цією похилою поверхнею можна було ще якось просуватися. Ноги Ашота хоч і провалювалися в сніг, та все ж відчували тверду опору. Але під снігом могли бути й тріщини. Крім того, стежка могла де-небудь і зовсім обриватися… Проте Ашот сміливо йшов уперед, промацуючи дорогу палицею і не відводячи погляду від скелі, що стрімко піднімалася вгору ліворуч від нього. Праворуч була прірва…
Прикипівши до своїх місць і затамувавши подих, Асо й Гагік стежили за кожним кроком Ашота. Недалеко він одійшов, коли трапилось те, чого так боялися. Палиця, здалося Ашотоіві, у щось вперлася, та коли він став на це місце, нога провалилась. Під снігом була порожнеча; видно, карниз тут обривався.
Хлопець не втримався і впав обличчям у сніг. Першою скотилася вниз палиця, а слідом за нею посунувся по краю скелі й Ашот. Він повис, ухопившись за якийсь виступ, і, здавалось, от-от зірветься в прірву.
— Тримайся, тримайся! — перелякано крикнув Гагік і побіг уперед. Ашот і сам розумів, що може статись, якщо він випустить камінь, за який тримався. «Коли б тільки камінь не відірвався», — холонучи думав хлопець.
Асо побачив, як у Гагіка тремтять ноги і цокотять від хвилювання зуби, і зрозумів, що в такому стані той може все зіпсувати. І звідки тільки з’явилися в пастуха тоді спокій і витримка?..
— Пусти, я піду вперед! — сказав Асо і обережно, наче дика коза, оббіг Гагіка, нахилився й схопив Ашота за плече.
Тут наспів і Гагік. Він ухопився за друге плече Ашота, хоч і досі страшенно тремтів.
— Чекай, Ашот, не ворушись, а то й нас потягнеш за собою, — зовні спокійно командував Асо. — Ну, Гагік, міцніше упрись ногою в скелю. Уперся? Тепер давай тягти разом. Раз… два… Тягни!.. Тягни!..
Останнє «тягни» пролунало радісно, запально. Одна мить — і вони, плачучи й сміючись, міцно обнімали врятованого від смерті товариша.
— Сядьмо, а то на радощах попадаймо вниз, — першим опам’ятався Гагік.
Хлопці повідали і довго мовчали, прислухаючись, як б’ються їх схвильовані серця.
Поступово друзі заспокоїлись. Але перед очима Гагіка все ще стояла недавня страшна картина.
— Ну, ви повертайтесь, а я все-таки піду, — вперто сказав Ашот, підводячись.
Переляканий Гагік схопив його за руку.
— Хоч ти й головний серед нас, але цього разу нам підкоришся, — твердо заявив він. — Не пустимо.
Ашот розгублено зупинився. Свобода була за двадцять кроків звідси. А позаду — зима, холодна, голодна зима. Неминуча загибель…
Ні, хоч рачки, але він все-таки пролізе ці двадцять кроків!
Проте нещодавно пережитий смертельний страх змусив Ашота підкоритися волі товаришів.
Протоптаною стежкою хлопці повертались у Барсову ущелину. Хурделиця дужчала, вітер загрожував скинути їх у провалля…
Хлопці добралися до тунелю. Тут було вже повно снігу, а вітер намітав його й намітав…
— Ну, поки глюкоза струмує в наших жилах, сміливіше проходьте через тунель, — підбадьорював Гагік товаришів. — Не бійтесь, я йду слідом за вами!..
Та боротьба з стихією виявилась нелегкою. Мов кроти, пробиралися хлопці вперед, розгрібаючи руками сніг. Нарешті вийшли з тунелю, але просуватися далі стало неможливо: надворі стемніло, стежки не було видно. Тільки хурделиця завивала у печерах.
Праворуч від стежки в скелі чорніла западина.
— Переночуємо тут, — запропонував Ашот. Це була та сама западина, де вони провели свою першу ніч в ущелині.
Хлопці сяк-так влізли туди і, притулившись один до одного, просиділи тремтячи до ранку. Вони знали, що, поки йде сніг, замерзнути не можна. Адже в цей час земля ніби вкрита ковдрою з хмар. Холод з світового простору не прорветься крізь них.
Звичайно, доля наших героїв цієї ночі була дуже незавидна, проте вони не втрачали надії, тим більше, що не вперше проводили так ніч. А той, хто побував під градом, дощу не боїться.
Часом, коли завірюха трохи вщухала, знизу, з ущелини, долинали тривожні вигуки Саркіса:
— Ашот, Гагік, де ви?..
— Ми тут, тут! — кричав щосили Ашот.
— Ідіть, чого ви не йдете?.. — долинав голос Саркіса.
— Дорогу замело! Спіть!.. Спіть, ми прийдемо завтра! Спіть спокійно!..
Жахливою була ця снігова буряна ніч. Сніг падав не перестаючи. Він засипав усі щілини, западини. Як же можна було просуватись серед скель тією стежкою, по якій і в гарну погоду не без жаху ступав навіть відомий мисливець Арам?
Стомлені й голодні, Ашот, Гагік і Асо насилу розчистили стежку і спустились, нарешті, в ущелину, де їх чекав Саркіс. Хлопець мало не плакав,
