Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян
Змінюючи один одного, хлопці дійшли до того місця, де над стежкою звисали з скелі вже не крижини, а цілі намерзлі стовпи — мертві водяні струмки…
Хлопці стомились і припинили роботу.
— Чого ви зажурились? А оці штуки — для чого ж ми їх робили? — крикнув Ашот і, напружуючи сили, почав бити кам’яним молотом по замерзлому стовпу. З дзенькотом скочувались у провалля прозорі крижини. А Гагік, підвівши голову до неба, скрушно промовив:
— Щось сьогодні сонце на місці стоїть, хай йому грець!
— А ти не поглядай так часто на сонце — очі зіпсуєш, — кинув Ашот.
Нарешті опівдні Гагік поставив свій молот ручкою вгору на середині стежки й запитав Ашота:
— Бачиш, як тінь скоротилась? Не час обідати?
— Бачу, бачу! — посміхнувся той і, витираючи піт, крикнув униз: — Гей, Саркіс, принеси щось попоїсти!..
— Оце слова! А то — бий та бий!.. Вуха глухнуть від таких грубих слів!..
З ранку до вечора працювали Ашот, Гагік і Асо на стежці, і їхні обличчя то спалахували надією, то темніли від розпачу.
Прийшовши на роботу наступного дня, вони побачили, що вся їхня вчорашня праця загинула марно. Вода, збігаючи з гір, залила вночі стежку, і лід знову закрив дорогу.
Довелось перехитрити підступні сили природи.
Звечора хлопці поприносили з собою гілля й розкидали його на стежці. Вода, підмерзаючи, міцно скувала гілки, й утворилась доріжка, на якій уже ніяк не посковзнешся. Нею мандрівники дісталися до тієї розколини, через яку боязко перестрибували, коли вступали в Барсову ущелину. Зараз її краї обледеніли, і тому стрибати було рисковано. Довелось принести два довгих дрючки і перекинути їх через розколину, а зверху накласти гілля. Вийшов місток, кінці якого мали вночі примерзнути до країв скель.
Справа посувалась уперед нібито непогано. Але виникла нова дуже серйозна перешкода. Збігаючи з гір, вода наповнювала тунель і поступово замерзала.
— Ну, тепер нам кінець, — вигукнув Гагік. — Повернемося в печеру самітника й будемо там мерзнути до весни…
Ашот роздратовано глянув на Гагіка:
— Якщо сам пасуєш перед труднощами, то хоч інших не підбивай до цього!.. — І далі додав м’якше: — Ти думаєш, легко нам буде витримати січневі морози?.. Беріть молоти й почнемо! До вечора проб’ємо тунель!.. Ну, орли, взялись!..
Знову закипіла робота. А де праця, там і надія — надія на визволення, яке примхлива природа так безжалісно відтягала від наших героїв. Але тепер мандрівники сподівалися, що днів через два, нарешті, виберуться з Барсової ущелини. Адже, здавалось, нічого іншого не було в них на перешкоді…
Удень хлопці завзято розбивали лід, а ввечері збиралися біля вогнища в печері, читали підручники, обмірковували дальші свої плани. В такі хвилини найчастіше під склепінням печери лунала щира пісня Асо:
— Ло, ло, ло, ло, беріване, Я дивлюсь в твої очі ясні Ясно-сині, як води стрімкі Алагеза…
Одного вечора Асо приготував друзям подарунок. Він написав вугіллям на корі дерева останню вивчену ним літеру вірменського алфавіту і на радощах заспівав власну пісню, присвячену своїй учительці:
— Ло, ло, ло… Як чарує весняний дзвін Потічка, що біжить з гори, Та не може зрівнятися він З ніжним співом моєї сестри. Як чарує квітками весна, У полях, де проходив я, Та від них чарівніша вона — Шушик-джан, сестричка моя…
— Тільки я не чув ніжного співу твоєї сестриці, — не втримався Гагік.
Але тепер пастух уже не соромився ні оплесків, ні вигуків. Він так зріднився з товаришами, з Шушик, що почував себе вільно й легко в їхньому товаристві.
Розділ дев'ятнадцятий
Про те, якою близькою і якою далекою була воля…
Опівдні погода різко змінилася. З заходу набігли, закривши небо, чорні хмари. Зірвався вітер. Стало темно.
Спітнілих, стомлених хлопців вітер мало не скидав з вузької стежки.
— Як ти вважаєш, Асо, чи не нанесе цей вітер снігу? — тривожно запитав Ашот.
— Так, вночі випаде сніг, — винувато сказав Асо.
У Ашота опустилися руки. Невже стежка, яку вони з такими труднощами розчистили, знову буде заметена?..
Підійшов Гагік. Він ходив до Саркіса допомагати йому перенести в печеру зібраний виноград.
— Ну, чого ви насупились? — запитав він.
— Сніг буде, — похмуро відповів Ашот. — Давайте-но, поки не стемніло, пройдемо ще кілька кроків. Ти заміряв, Гагік, скільки ми розчистили зранку?
— Чотирнадцять метрів шість сантиметрів і два міліметри…
Хлопці знову взялися до роботи.
— Хто знає, може, на наше щастя, Асо помилиться, — підбадьорював товаришів Ашот.
Пастух промовчав, йому не хотілося ще раз бути вісником біди. Але, як справжній син природи, він
