Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
За традицією, на великих двірських балах, танцем, який відкривав вечір, був класичний il saltarello, що на Празькому граді називався по-французькому la saltarelle, неймовірно цнотливий й осучаснений варіант давньоримських вакхічних танців, спершу повільний, а потім дедалі швидший, коли обидва партнери по черзі то сходилися, то розходилися, оберталися одне до одного спиною, торкаючись не інакше, як долонями, й іноді м’яко ляскаючи ними в такт. Поки, відкриваючи бал, танцювали члени вельможної родини, всім придворним дозволялося тільки споглядати їх у німому зачаруванні й примружувати очі, виражаючи цим свою радість і захват – їм зволено було тільки стояти колом на певній відстані, за винятком одного-єдиного щасливця з-поміж них, того, кого було вибрано для ролі партнера незаміжньої принцеси. Петр чудово розумів, що коли для цієї, такої почесної ролі вибрали саме його, хто зараз, якби все розігралося трошки не так, ніж розігралося, – за вбивство capitano di giustizia він міг би вмирати на колесі, з переламаними руками й ногами, – то сталося щось неймовірне і для всього його майбутнього багатообіцяльне, щось таке виняткове, що він, Петр Кукань із Кукані, з цієї хвилини став найблискучішою і, як ніхто інший, гідною заздрості особою Страмби, цього далеко не найменшого європейського герцогства.
Так вони танцювали мовчки й зграбно, дотримуючись усіх правил етикету, аж до тієї хвилини, коли maître des cérémonies, змахнувши паличкою з ангельським крильцем, дав зрозуміти, що визначений час для відкриття балу минув, отож герцог з герцогинею і Петр з принцесою тепер танцюють уже тільки задля власного задоволення, і через те всім іншим придворним дозволяється ввійти в коло. І тут принцеса Ізотта, яка досі пильно й доскіпливо розглядала гладенько поголене Петрове обличчя, витерте after-shave страмбського виробу, не таким досконалим, як був виріб його покійного батька, раптом промовила, мляво і, як здалося Петрові, зневажливо посміхаючись:
– Ви чудово танцюєте, синьйоре Куканю. Так само чудово, як і розмовляєте і як володієте латинською граматикою. Невже вам це не гидко?
– Боюся, що сенс ваших слів дещо затуманений для мене, – мовив він, здивований. – Що мені має бути гидко?
– Бути геть у всьому досконалим, – відповіла принцеса. – Невже у вас нема ніяких слабкостей? Невже на світі нема нічого такого, в чому б ви показали себе дурнем і незграбою? Я б цього не знесла.
Петрові не зовсім було ясно, чого б вона не знесла – чи того, що він у чомусь показав себе дурнем і незграбою, чи коли б вона сама була у всьому така ж досконала, як він. Петр віддав перевагу другій із цих можливостей.
– Ви жорстока, принцесо, – мовив він. – Тільки за те, що ваш слуга сяк-так витримав кілька випробувань, він іще не заслуговує, аби його звинувачували в чомусь такому жахливо дріб’язковому й нудному, як досконалість. Бо що воно таке – досконалість? «Perfectio est carentia defectus» – сказав давній Мікреліус, – досконалість там, де немає вад, а це означає, що досконалість – це щось абсолютно й цілком негативне; отже, досконалого створіння, яке уособлює в собі Бог, взагалі не існує на світі.
Принцеса зашарілася.
– Ви сміливий, синьйоре Куканю. Мені ще ніхто не відважувався висловити щось таке страшне й недозволенне. Немало людей поплатилися життям за висловлювання набагато м’якші. Але мені це до вподоби, хоч від ваших слів і мурашки бігають по тілу. Скажіть іще щось таке зухвале.
– Це звучить як наказ, – зітхнув Петр.
– Так, це наказ. Звичайно, мій наказ не є запорукою того, що я не почну вищати від обурення й перед усім двором не звинувачу вас, що ви говорите мені речі, які ображають мій слух і які заслуговують на суд інквізиції. Ви сказали, що я жорстока. Гаразд, я визнаю, ви маєте слушність.
Глянувши на її напівглузливу-напівпрезирливу усмішку, Петр відчув гіркоту й злість. «Карамба, – подумав він, – ви запросили мене до двору тільки для того, щоб зробити з мене блазня, щоб спершу матінка, а відтак і донечка мучили мене й заганяли в глухий кут? Пихата, зухвала, зла, егоїстична, – згадав він характеристику, якою наділив принцесу справедливий кравець, майстер Шютце. – Але стривай, голубонько, я виб’ю з твоєї голівки цю пиху».
– Ну? – мовила принцеса, підводячи до нього ту саму голівку, з якої Петр задумав вибити пиху. – Я вас слухаю.
– Гаразд, слухайте, принцесо, – сказав Петр, люб’язно всміхнувшись. – Тільки я не маю ані найменшого бажання і настрою ризикувати свободою й життям лише заради того, щоб розвіяти вашу нудьгу і щоб ви могли відчути, як по тілу у вас бігають мурашки. Ні, ні, нічого такого не буде, principessina mia; хоча, якщо дивитись із висоти добрих страмбських традицій, то моя шия анічогісінько не варта, однак вона в мене одна, і для мене особисто вона така цінна й важлива, що мені навіть на думку не спаде підставляти її інквізиції заради вашої розваги.
Краска, яка залила принцесині щоки, стала ще густішою, і її рожеві губки ледь розтулились у щирому подиві.
– Але ж цього вже неможливо витримати, – прошепотіла вона. – Як ви зі мною розмовляєте? Ви що, забули, хто я?
Темп сальтарелли почав прискорюватись; розгарячілий maître des cérémonies кружляв між парами, які розпалилися й скидалися на метеликів, і відбивав такт своєю паличкою з крильцем, вигукуючи:
– Vivace! Vivace![67]
– Гадаю, що ні, принцесо, – спокійно відповів Петр. – Бувши маленькою, ви відривали ніжки жучкам, а тепер вам забаглося розважитись грунтовніше й
