Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
– Я щиро шкодую про це, – сказав Петр і, побачивши, що герцог ледь помітно підморгнув йому лівим оком, немовби підбадьорюючи: «Сміливіше, сміливіше, хоробрий юначе, я з тобою!» – теж легенько підморгнув, звісно, так непомітно, щоб герцог не образився, але все ж таки підморгнув, і дальші свої слова, уже без натяків, адресував герцогові: – Так, я дуже шкодую, що не виправдав сподівань вашої високості, але водночас і радий цьому, бо я переконаний: ці сподівання супроводжувалися дивовижною впевненістю. Але запевняю вашу високість, що та невіра, в якій я признаюся, або, точніше, за яку борюся, – не вигідний висновок упередженого розуму, якому все ясно лише завдяки його обмеженості. Років півтора тому я разом зі своїм батьком, нині вже покійним, опинився в ситуації, про яку мало сказати, що вона була скрутна й неприємна, – все було набагато гірше. Мій батько, який, окрім усього іншого, окрім різних своїх занять, захоплювався ще й астрологією, твердо знав, що сам із цієї ситуації живим не виборсається, але мене він запевнив, що в моїй долі після певного періоду мук і невдач настане день раптового й приголомшливого повороту до кращого, і навіть точно вирахував цей сприятливий день. І справді, коли цей день настав, – а я саме впав у чорну і слабодуху безнадію, – хмари раптом розсіялись, і я стояв, осліплений потоком милостей, посланих мені згори.
– Ну і? – запитала герцогиня. – Ви щойно сказали, що не вірите в астрологію. Як це в’яжеться з вашою історією?
– Насмілюсь стверджувати, що це в’яжеться між собою, коли в цьому дивному світі розбіжностей і протиріч взагалі щось із чимось в’яжеться, – відповів Петр. – Якщо, як я казав, існує два види віри в потойбічне і надприродне, тобто активно-співчутлива й радісно-стверджувальна віра, властива вашій високості, і безтурботно-пасивна віра звички, проти дрімотної бездумності якої я й виступаю, бо вона недозволенно спрощує складності й дає відповіді на ті питання, на які відповіді немає; а якщо це так, то, міркуючи в цьому ж таки ключі, існують і два види невіри – невіра нікчемної апатії й бездушної зарозумілості, і невіра жива, нелегко набута й чутлива до жахів незвіданого невідомого, в якому ми живемо і яке нас оточує. Дотримуючись такого розподілу, ми можемо уявити собі чотирьох осіб, перед чиїми очима таємничими перстами людської руки, як ми про це читаємо в п’ятому розділі Книги Пророка Даниїла, на стіні царського палацу було написано фатальні слова: «Мене, мене, текел, уфарсін». Так от, перша із цих осіб буде радісно схвильована появою велетенської руки без тіла, яка пише на стіні таємниче пророцтво, бо таке дивовижне й сягаюче в сферу жахливого явище відповідає головному настроєві її розуму, котрий запобігливо приймає все, що не належить до цього світу. Зате друга особа не здивується цьому, як її не здивувала б поява слуги, котрий приніс соусницю з соусом. «Ну і? – запитає вона. – Що з цього випливає? Я ніколи не сумнівався, що таке діялося, діється і діятиметься в майбутньому». Третя особа похитає головою. «Та це ж звичайнісінький міраж, звичайнісінька галюцинація, – скаже вона. – Живої руки без тіла не може бути, а якщо нам усе ж здається, що ми її бачимо, то це або омана – мабуть, ми забагато випили, а може, довго не відпочивали, – або ж трюк невідомого штукаря». А четверта особа вигукне з подивом: «Звичайно, нічого подібного не може бути, і все ж таки воно є, ох, яке це велике таїнство! Це не чудо, бо науково доведено, що чудес не буває, але саме тому, що це не чудо, в нас немає для нього ніякого найменування, і в цьому весь жах, який тільки може уявити собі людська істота. Ми звикли все називати іменами, і якщо те, з чим ми зустрілися, не можна назвати якимсь ім’ям, то нам не залишається нічого іншого, як упасти перед цим явищем навколішки і поклонятися в побожному трепеті та свідомості своєї власної неповноцінності». – Петр уже деякий час з радістю спостерігав, що дитяче личко принцеси Ізотти зашарілося, а нігті впиваються в долоні, немовби вона стежила на змаганнях за улюбленим бігуном або конем, на яких поставила. Він з полегкістю зітхнув і приглушеним голосом додав: – Оце все, ваша високосте, що я можу сказати на захист своєї невіри; бо немає навіть потреби доводити, що позиція четвертої особи з моєї скромної притчі, яку я, за браком власної уяви, запозичив із Святого письма, тотожна з моєю власною. Далебі, між вірою і невірою не існує принципових і непримиренних протиріч, так само як не існує їх між життям і смертю, бо, як відомо, життя – це вмирання, а умова життя – смерть. «Усе з одного», – кажуть дослідники в царині алхімії й виводять із цього глибокі і тривожні висновки. Протиріччя існують між участю і неучастю, між зацікавленістю і байдужістю, між живою думкою і мертвою формулою, між знанням і глупотою, однак немає протиріччя між ніччю і днем, між вираженням згоди і запереченням. Так, звичайно, алхіміки мають слушність, коли стверджують, що «все походить з одного», отож перша і четверта особи моєї притчі можуть з порозумінням подати собі руки, хоч вони й з різних таборів.
– Дякую вам, синьйоре Куканю, – сказала герцогиня. – Ви приємно подивували мене своєю дотепністю, навіть більше – переконали в правдивості своїх поглядів, чому, згідно з вашою наукою, – оскільки я ототожнюю себе з першою особою вашої притчі, – й подаю це зриме освідчення.
І герцогиня простягла йому свою пещену руку, ніжність і білість якої, як відомо, викликала заздрість у французької королеви, і Петр, не тямлячись від гордості й щастя, підійшов до неї двома короткими pas du courtisan, уклонився згідно з приписом для таких випадків, трохи відставивши ліву руку назад, делікатно притримав долоню її високості кінчиками своїх пальців і скоріше натяком, аніж насправді торкнувся вустами щиколодка її середнього пальця.
– А тепер, – мовила герцогиня, – не будемо більше затримувати гостей, яким, непевне, хочеться танцювати, і я прошу вас, синьйоре Куканю, запросити мою дочку на перший ballo.[66]
Петр зробив три довгих pas du courtisan праворуч, у напрямі
