Діти капітана Гранта - Жюль Верн

— Прошу, пане Паганелю, — озвався Джон Манглс.

— Скажіть мені, чи може швидкоплавне судно пройти за один місяць ту частину океану, яка лежить між Америкою й Австралією?

— Може, коли робитиме двісті миль на добу.

— Це — виняткова швидкість?

— Аж ніяк. Кліпери під вітрилами часто йдуть набагато швидше.

— В такому разі припустимо, що морська вода змила в документі одну цифру. Замість “7 червня” читайте “17” або “27”, і тоді все стане зрозуміло.

— Справді, — зраділа Гелена, — від 31 травня до 27 червня…

— Капітан Грант міг перетнути Тихий океан і опинитись в Індійському! — закінчив Паганель, і всі щиро зраділи з такого висновку.

— Отже, ще одне місце в документі з’ясовано, — мовив Гленарван, — і знову ми завдячуємо цим нашому другові. Тепер нам залишається тільки досягти Австралії й розшукати сліди “Британії” на її західному узбережжі.

— Або на східному, — додав Джон Манглс.

— Так, ви кажете слушно, Джоне. Ніщо не вказує в документі, що катастрофа сталася саме біля західних, а не східних берегів. Ми повинні шукати на обох узбережжях, там, де проходить тридцять сьома паралель.

— А що, хіба у вас є сумніви? — спитала Мері.

— Ні, міс, — квапливо відповів Джон Манглс, бажаючи розвіяти тривогу дівчини. — Лорд Гленарван, безперечно, хотів лише зауважити: якби капітан Грант потрапив на східне узбережжя Австралії, то він швидко знайшов би там допомогу й підтримку. Адже це майже англійське узбережжя — воно поспіль заселене колоністами. Команді “Британії” не довелось би пройти й десяти миль, аби зустрітися з земляками.

— Правильно, капітане Джоне, — мовив Паганель. — Поділяю вашу думку. На східному узбережжі, в Туфолдській затоці й у місті Іден, Гаррі Грант знайшов би не тільки притулок у першій-лішній англійській колонії, але й транспортні засоби, щоб повернутися до Європи.

— А в тій частині Австралії, куди прямує “Дункан”, — спитала Гелена, — потерпілі, виходить, такої підтримки не знайшли б?

— Ні, те узбережжя пустельне. Жодних шляхів, котрі зв’язували б його з Мельбурном чи Аделаїдою. Коли “Британія” наразилась на прибережні рифи, ніхто там не подав їй допомоги, так, начеб це скоїлось близько негостинного африканського узбережжя.

— Але ж тоді що сталося з батьком за два роки? — стурбовано вигукнула Мері.

— Люба міс, — відповів Паганель, — адже ви певні того, що капітан Грант дістався до австралійської землі?

— Цілком певна, пане Паганелю, — відповіла дівчина.

— Ну так поміркуймо, що ж сталося з каштаном Грантом на суходолі? Тут не може бути багатьох припущень, в усякому разі не більше трьох. Або капітан Грант з товаришами добувся до англійських колоній, або вони потрапили в полон до тубільців, або, врешті, загубилися в неосяжних австралійських пустелях.

Паганель замовк, шукаючи схвалення в очах слухачів.

— Кажіть далі, Паганелю, — мовив Гленарван.

— Гаразд. Перше припущення я рішуче відкидаю. Коли б Гаррі Грант потрапив до англійських колоній, він би врятувався і давно вже повернувся до своїх дітей у рідне місто Данді.

— Бідолашний батько! — прошепотіла Мері Грант. — Майже два роки він розлучений з нами!

— Не заважай панові Паганелю, сестричко, — зупинив її Роберт, — ось він зараз нам скаже…

— На жаль, ні, мій хлопчику! Я можу сказати лишень одпе: капітан Грант нині або бранець австралійців, або ж…

— Але ті тубільці, — квапливо урвала його мову Гелена, — які вони?

— Не турбуйтесь, пані, — відповів Паганель, зрозумівши, що непокоїть Гелену, — вони дикі й нерозвинені, проте сумирні й анітрохи не кровожерні, як-от їхні сусіди новозеландці. Коли потерпілі з “Британії” потрапили до них, то, присягаюся, їм ніщо не загрожує. Всі мандрівники свідчать — австралійці жахаються проливати кров і навіть не раз ставали їхніми вірними спільниками в обороні проти нападу банд засланих сюди карних злочинців, справді надзвичайно жорстоких.

— Чуєте, що каже пан Паганель? — звернулась Гелена до Мері Грант. — Коли ваш батько в полоні у тубільців — а натяк на це є в документі, — то ми його знайдемо.

— А раптом він загубився десь на австралійських просторах? — запитливо глянула дівчина на Паганеля.

— То дарма! — бадьоро вигукнув географ. — Ми однакого його знайдемо! Чи ж не так, любі друзі?

— Безперечно, — мовив Гленарван, аби надати розмові веселішого тону. — Я не припускаю, щоб можна було загубитися.

— І я також, — зазначив Паганель.

— Вона велика, ця Австралія? — спитав Роберт.

— Австралія, мій хлопчику, має щось із сімсот сімдесят п’ять мільйонів гектарів, тобто приблизно чотири п’ятих площі Європи.

— Невже стільки? — здивувався майор.

— Так, Мак-Наббсе, це вираховано з точністю до одного ярда. Як ви гадаєте, чи має право така країна називатися континентом, як зазначено в документі?

— Звичайно, Паганелю.

— Додам іще, — вів далі учений: — Наука майже не знає випадків, коли мандрівники зникали в Австралії без сліду. Здається, Лейхардт єдиний, чия доля досі не відома, та й то незадовго до від’їзду мені повідомили в Географічному товаристві, начебто Мак Інтрі натрапив на його сліди.

— Хіба ще не вся Австралія досліджена? — запитала леді Гелена.

— Ні, далеко від того. Цей суходіл відомий не краще, ніж Центральна Африка, хоча відважних мандрівників ніколи не бракувало. З 1606 до 1862 року п’ятдесят чоловік досліджували узбережжя й внутрішні області Австралії.

— Невже п’ятдесят? — в майоровім голосі вчувався сумнів.

— Так, Мак-Наббсе, саме стільки. Я маю на увазі мореплавців, які визначали межі австралійського суходолу, наражаючись на численні небезпеки в невідомих морях, і мандрівників, що наважувались перетинати цю незнану країну.

— Проте п’ятдесят — щось надто