Галка - Павло Федорович Автомонов

Я взяв ранець (у мішку був тільник, морський ремінь з блискучою пряжкою, запасні онучі, кільканадцять аркушів чистого паперу, ніж), узяв протигаз, з яким не розлучалися солдати навіть у запасному, і зупинився на порозі біля днювального.

— Відчалюєш? — запитав днювальний.

Я дивився на брусовану низьку стелю землянки, нари з такого ж ломаччя, які були заслані гілками хвої, щоб м'якше спалося, бо матраців у нас не було, промовляючи:

— Прощай, землянко!

До автомашини мене проводжали Охріменко, Овчаренко, Мічман Непран, старший сержант Мамонько й ще гурт бійців. Був тут і солдат, котрий приніс учора дві розрізані картоплини, щоб юшка була «царською». Прийшов до авто і ротний.

— Ти що ж, товаришу молодший сержант, не зайшов до мене?

— Машина жде!

— А я думав, сердишся? — промовив ротний тихим голосом.

— Чому мені гніватися? Ми свої люди…

— Та й по «Статуту» не положено обніматися молодшому сержантові з ротним… — втрутився Мамонько.

— Вірно. Буде панібратство. — поквапливо і, мабуть, не обдумано сказав лейтенант, підтримавши Мамонька.

Однак у лейтенантових очах іскрилося щось щире, дружне, і я подумав, що не такий він уже й поганий, як про нього кажуть.

«Прощай, сонце п'ятого серпня сорок третього!» — подумки звернувся я до світила.

Міцно обнявся з Охріменком, Овчаренком і Непраном.

Ніхто з них не промовив і слова. А що казати: «Бережи себе»? Смішно це на війні. Слів справді не знайшлося, і ми вдарили один одного в плече, мовляв, тримайся, що б там не було — переможемо!

Я заліз у кузов півторатонки. Тут був і один з підполковників — місця в кабіні не вистачило, кілька знавців німецької мови. Знавці вже усілися на скатані шинелі, опустивши голови й думаючи про щось своє. Я став біля кабіни і зняв пілотку, щоб не здув її вітер.

Унизу стояли Охріменко, Овчаренко, Непран і Мамонько. Призахідне сонце якраз світило їм у задумливі й зосереджені обличчя. На очах в Охріменка блищали сльози. Сашко не посоромився їх витерти. «А про що зараз думає старший сержант Мамонько?» — чомусь спало на думку, коли зустрівся поглядом з його зеленкуватими, примруженими очима.

Про що думали Мамонько і хлопці? Авжеж не про смерть у частині, куди підуть продовжувати службу і війну після запасного стрілецького полку. Нащо ж жити тоді, ждучи смерть у свої двадцять літ? Думали ми в ці надвечірні хвилини про життя, про зустрічі з однокласниками, про клятви вірності дівчатам, про вірність дружбі. Наш десятий домовився зустрітися через п'ять років, тобто у червні сорок п'ятого, бо на той час ті, котрі пішли вчитися, закінчать інститути, а хлопці, які мали служити в армії, теж повернуться додому. «Мрії. Мрії. Де ти, червень сорок п'ятого? Хто прийде на зустріч з нашого десятого класу?..»

Півторатонка рушила. З кузова ми помахали тим, котрі ще залишилися у запасному полку. Хтось поклав руку на моє плече. Це чорнявий підполковник-земляк.

На небі вже сяяли зорі і висів місяць, коли в'їхали в місто. Де-не-де на небосхилі спалахували метеорити: серпень — їхній місяць. В небі лякливо туди-сюди шугали прожектори. Десь далеко стугоніли гарматні залпи. Принишклі вулиці в сутінках. Світло пробивалося лише крізь щілини темного паперу, яким позатулювано вікна, веселими плямами всміхалося у трамваях, що подзеленькували на зупинках. На Петроградській стороні нас покинули знавці німецької мови і один з підполковників. Потім машина ще довго петляла вулицями, перетнула кілька мостів і місточок, зупинилася під високим парканом на одному з Кіровських островів. Брама відчинилася, авто в'їхало на охайне подвір'я. З гущавини дерев виринула двоповерхова вілла.

— Приїхали! — сказав підполковник-земляк.

Я взяв солдатський ранець і зіскочив в кузова на землю. Трохи розім'явшись, підставив обличчя місяцю, що заплутався у гілках високої яблуні. Невеличкі плоди поблискували у срібному світлі. «Мабуть, райські», — подумав.

Місяцю було від роду ще сім днів, майже половина диска. Таким бачив я світило в останню ніч вдома. Тоді я стояв під яблунею з дівчиною, золотаве волосся якої було ніби густий сніп променів. Де-не-де у галуззях ще висіли великі бурштинові яблука. Зжовкле вже листя здавалося якимось фантастичним у місячному мареві. У саду, з городів пахло достиглою осінню, димом від спаленого пастухами картоплиння, гарбузиння і печених буряків. Той дим так і залишився при самій землі і сконденсувався разом з прохолодним повітрям. Неподалік від яблуні чорніла земля, з якої нещодавно викопали картоплю, моркву, і дихало те чорне груддя мовби самим сонцем, на яке так щедре було врожайне літо й золота осінь останнього мирного року.

І тут яблуня. Я стояв, задивившись на місяць, якому байдуже, кому світити й у якому краю.

— Ходімо, земляче! — нагадав підполковник.

Підполковник зайшов у якусь кімнату, а я залишився у коридорі. Невдовзі двері відчинилися і підполковник підійшов до мене:

— Моя місія завершена, земляче. Сьогодні ти заміниш своє прізвище на якесь інше і навіть розпрощаєшся зі своїми погонами. Так треба. То нехай тобі щастить! А зараз іди до свого начальника! — і подав руку.

— Нехай і вам щастить…

Я ввійшов до кімнати, привітався:

— Здрам жлам!.. — Та побачивши, що за столом, на якому світила лампа із зеленим абажуром, сидів чоловік у цивільному, додав: — Добрий вечір!

Чоловік, з глибоким шрамом на щоці і грубими рисами обличчя, відповів:

— Здрастуй! Чорнявий ніби?.. Матимеш прізвище «Галка», а своє забудь.

Чоловік зі шрамом хитрувато посміхнувся і вправно відстебнув одразу на моїх плечах обидва погони:

— Щоб