Галка - Павло Федорович Автомонов

аж фарба облазила на розпечених стволах. У наш котлован потрапив важкий німецький снаряд. Чоловік шестеро вбито і стільки ж поранено. Про це і передав мені командир батареї в радіорубку. «Відстукай у штаб, що є поранені. Скінчиться бій, нехай пришлють на позицію санітарну машину…» — сказав комбат. Я відповів, що передам, і попросив дозволу піти на позицію. Там хоч снаряди подаватиму гармашам, а тут, як у пастці, не бачиш навіть неба і не знаєш, звідки на тебе чатує смерть. А будинок мій двоповерховий тим часом, як корабель, погойдується на хиткому болотяному грунті від вибухів снарядів і бомб. Ось-ось розлетиться. Думаю, складу зараз папери, таблицю шифрів, навушники, заховаю у рацію телеграфний ключ і — на батарею. Та не встиг підвестися, як стіна, стеля раптом розлетілися на шмаття. Вгорі побачив небо і чорний «Юнкерс-87», що виринав в піке. Потім дізнався, що він скинув три п'ятсоткілограмові бомби, приготовані для лінкора. Та поквапився, бо хтось з наших дав йому снарядом під самий ніс. Бомби вирили воронку до самої води, діаметром метрів дев'ять. Коло будинку — це була заводська майстерня на Балтійському заводі — лежав штабель металевих балок. Силою вибуху деякі балки поскручувало в бублики, а одна з несамовитим виттям пронеслася через усю позицію і впала на трубу лінійного корабля.

— Ну, а ти ж?.. — затамував подих ротний.

— А що я?.. Я ж знав, що не відмарширував своє, що треба побувати ще і в запасному полку, у вашій роті, під вашою командою… — жартував. — Мов щастя, що не встиг пройти до середини кімнати: бути б мені у тій воронці. Зате відчув, що лечу кудись, як ото в дитинстві уві сні. А потім заплющив очі і вже нічого не бачив, не чув…

— Теж мені невидаль — три бомби! — насмішкувато промовив Мамонько. — Загинаєш, товаришу молодший сержант! Мічман умудрився виринути з дна моря, а радист вивернувся і приземлився з-під трьох бомб!..

— Умудрився… — сказав я навздогін Мамоньку. А до лейтенанта: — Не знаю, скільки часу лежав непритомний. Та коли розплющив очі, побачив, що між товстими дошками сиплеться на мене пісок. Став міркувати: «Де я?..» І таки пригадав, що це була платформа, під яку мене закинуто. Вона стояла неподалік від будівлі, на другому поверсі якої була моя радіорубка. У цю мить почув скреготіння лопат, удари ломів і голоси хлопців. Серед них пізнав і наших — Охріменка, Овчаренка. Бій між «юнкерсами» скінчився давно, і батарейці шукали мій труп, бо радіостанцію знайшли аж за метрів двісті від воронки. Я повернувся з спини на бік і побачив біля. одного колеса сегмент чистого, безхмарного квітневого неба й гукнув: «Хлопці! Я тут!..» Так мене й відкопали свої. На мені не було живого місця, а замість одежі висіли лише стрічки: так вона була посічена. Там уже стояла санітарна машина, яку я по радіо викликав. В цю машину внесли і мене. А командир батареї сказав: «Про твоє здоров'я справлявся командир лінкора контр-адмірал Москаленко, сказавши: «Нехай радист плює на цю війну. Куля дев'ять грамів, а він витримав півтори тонни металу! Переплавте той метал на кулі. То по ньому стріляй хоч щодня автоматними чергами, не вб'єш!» Отож я і вірю, що мене не вб'ють, і тому також погодився іти туди… — стишив голос і кивнув головою на захід.

— Що й казати! Надійну броню тобі наворожив контр-адмірал! — посміхнувся ротний. — І ти віриш у це?

— А чому не повірити? — впевнено сказав я. — Та й узагалі: як можна на війні без віри в себе, в нашу перемогу?..

— Це правда. Чує моє серце, що завтра ти поїдеш з цими підполковниками і ми вже ніколи не побачимося.

— Мабуть… — ствердив я. — Та це не означатиме, що обидва ми загинемо!

— Було б так!.. — зітхнув ротний. А помітивши неподалік Охріменка й Овчаренка, додав — Онде твої. Все просять, щоб я пішов до начштабу полку і замовив слово за них. Та знали б вони добре німецьку мову або були б радистами, то й без усякого «блату» їх би покликали. А так… Нащо там спеціальність телефоніста?

— Ще в сороковому році казав Охріменку: «Сашо, іди вчитися на радиста…» Не послухав, пішов у телефоністи, — співчутливо промовив я. — Хоча, якщо подумати, то кого ж ще брати в десант, як не Охріменка й Овчаренка…

— Це ж ти признаєшся їм, що розмовляв з представниками розвідки? — загадковим голосом запитав лейтенант, змірявши мене з ніг до голови допитливим поглядом.

— А ви б на моєму місці?..

Цього запитання командир роти не чекав. Стукнувши закаблуками, він пішов.

До мене наблизилися Охріменко й Овчаренко.

Як не конспіруються офіцери розвідвідділу фронту, але солдатів їм не ошукати. Багато хто знав, що ці гості викликають радистів і людей, які в інститутах вивчали німецьку мову. Знавців німецької виявилося шестеро. Всі вони, окрім одного, котрий ще вагався, відмовилися від запрошення піти у розвідку фронту, мовляв, їм знайдеться місце перекладачів і при штабі дивізії, корпусу, армії. Нащо їм ота фронтова розвідка!

Мовчати я не міг: вважав, що це не по-дружньому перед хлопцями, з котрими ділив горе, шкоринку хліба, свої думи і пісні, з котрими ходив в атаку в серпні сорок першого під Петродворцем, коли наш взвод управління вибивав німецьких солдатів з переїзду через залізничну колію. Через той переїзд пройшли тягачі з гарматами до берега Фінської затоки, отже — здобуття переїзду фактично врятувало батарею. Після бою ми наздогнали свої тягачі і проїхали в Петродворці мимо високого собору. Через відчинені ворота за сотню метрів бачили серед липових крон біло-голубий казковий палац, витвір майстрів і архітекторів XVIII століття, який знав увесь цивілізований світ. Сотня кроків до того шедевра мистецтва й архітектури. А побувати так і не вдалося, бо вже через кілька годин сюди прийшли німецькі зайди, грабіжники, вандали, герострати нових часів, що незабаром перетворять палац на конюшню, на руїни.

Багато спільного й пережитого у мене з Охріменком