Галка - Павло Федорович Автомонов
Після війни… А до державного кордону з України тисяча кілометрів. Тут же фронт на околиці Ленінграда, у Стрельно, у самому Петродворці. Війни тої минуло хтозна-скільки, і ми більше відступали. Тепер стали повертати. І, мабуть же, не меншою кров'ю, ніж віддавали місто за містом, край за краєм. Німці були вибиті з Харкова, з Донбасу, і удари Воронезького, Степового і Південного фронтів тепер спрямовані до Дніпра, на Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя. Діла пішли там непогано. Україна — головна ділянка фронту в цю осінь.
Світило-місяць, по якому я рахував час свого перебування в армії, починаючи з жовтня 1940 року, тут, на віллі, знову став семиденним. Тільки цього жовтневого вечора місяць був перетятий яблуневим галуззям, на якому вже не було плодів, а доживаюче листя лякливо тремтіло навіть без вітру.
Холодного й мрячного дня ми втрьох — Микола-москвич, Василь-саратовець і я сіли на Фінляндському вокзалі у поїзд. У поїзді я вперше на війні. Дивно якось. Щоправда, поїздові тут не розігнатися. Вже за тридцять кілометрів у напрямку Фінляндії — фронт. Однак робочі поїзди ходили в цьому, єдиному в блокаді, напрямку.
Коли б фронт від Ленінграда був хоча б за сотню кілометрів, ми б неодмінно поїхали і туди, щоб випробувати в дії нашу рацію «Север», бо ж тримати зв'язок з Центром доведеться з ворожого тилу за сотні кілометрів. Зійшли ми незабаром на якомусь полустанку. По прямій звідси до (нашої вілли, де сидить інструктор на радіовахті, кілометрів двадцять. Ось яка мала відстань для практичних занять.
До лісу пішли від колії мовчазні. Й схвильовані. Микола першим згадав, що в цих лісах, між озерами, влітку 1917 року жив у курені Володимир Ілліч Ленін. Тут вождь революції обдумував і писав розділи книги «Держава і революція». Тут Ілліч обмізковував тактику збройного повстання проти Тимчасового уряду.
Я йшов, як і мої обидва товариші, чавкаючи чобітьми по болотяному грунту, й думав про своє покоління, про ровесників, яким випало на світанку 22 червня сорок першого відстоювати у нерівних боях Леніним створену державу.
— Ну що, Галко! — вигукнув Микола. — Обрав місце, звідки подамо перший радіосигнал у Ленінград?
— А що? — спохопився я. — Розгорнемо рацію тут…
— Треба б на горбочок, як і по інструкції, — нагадав лейтенант Василь.
— Звичайно. І антени закинемо одну на ялину, другу на чагарі під тупим кутом на Ленінград, — сказав Микола. — По званню ти «старшой», по роках наймолодший — тобі й починати… — він подав мені «жабеня» — телеграфний ключ і всміхнувся.
В усмішці отій я відчув іронію, бо ж Микола знав, що звання старшого лейтенанта в мене удаване, як, мабуть, і в нього. Однак москвич, напевне, трохи заздрив, що мені, наймолодшому, Іван Сергійович дав «старшого», а йому, випускникові технікуму, старшому на два роки, — тільки лейтенанта. І Микола, і Василь не відали, що я «виблагав» отой чин, «торгувався» за третю зірочку, аби ротного із запасного полку?! Казав же Іван Сергійович про дитинство в голові. Виходить, не так швидко воно вивітрюється навіть на війні.
Затамувавши подих, став вистукувати на ключі свій позивний з трьох літер, першою серед яких «О». Це на честь свого і прізвищ моїх друзів, котрі лишилися у запасному полку і про долю яких зараз я нічого не знаю. Згадалися Охріменко й Овчаренко, мічман Непран, старший сержант Мамонько, в хромових чоботях, з халявами у гармошку, з солідною чуприною й гострими зеленкуватими очима, котрі ніби все бачать, все приміряють, бо перед ними текст нерозшифрованої дійсності. «Як ви всі там десь?..»
На мої пальці напружено й нетерпляче дивилися Василь і Микола. Останній кивнув головою, мовляв, час уже переключатися на «прийом». Так я і зробив. Обидва вони вихопили у мене один навушник, щоб і собі почути відповідь нашого інструктора, що сидів у цю годину за два десятки кілометрів у теплій віллі і вертів ручку настройки приймача.
В ефірі попискувало багато радіопередавачів, але наш інструктор чомусь мовчав. Я тяжко зітхнув. «Прокляття! Невже цей інструктор гави ловить? Або я роззява: не можу впіймати його сигнали? Щось не так роблю? Знав би він, де ми зараз знаходимося, так серйозніше ставився б до свого чергування! У цьому лісі жив Ленін!..» — хотілося вигукнути так, щоб почули і в нашій віллі, і в Ленінграді.
Я-витирав з чола піт, хоча було мрячно і холодно. «Спокійніше! Витримка! Це ж тільки тренувальний вихід в ефір з лісу. А що буде потім, що буде там, у тилу фашистських військ?..»
Ще подавав я сигнали майже три хвилини і змінив режим роботи рації на прийом. У навушниках, як і раніше, пищало, рипіло, погаркувало і свистіло. Однак то була робота інших радистів. Наш інструктор мовчав. Я ледь доторкнувся до ручки «зворотного зв'язку» і засяяв від усмішки. Сигнал інструктора почули Микола і Василь. Вони обіймалися і пританцьовували.
— Не дуже радійте. Чують нас на три з мінусом бали! Оцінка ледь-ледь, — повідомив я.
— Це тому, що антена тільки дванадцять метрів, — упевнено відповів Микола. — Додамо ще стільки і закинемо вище, на дерево… Відстукай — нехай нас зачекають п'ять хвилин! — звернувся до мене.
Свинцеву грушу, що потягла антену, Василь закинув на гілля ялини, а звідти Микола спрямував антену через галявину. Тим часом противагу я натяг від молодої берізки на півтораметровій висоті до рації.
Тепер нас чути вже на три без мінуса. Збільшена вдвічі антена дає про себе знати, в чому я мав сумнів і в чому був переконаний Микола, котрий ходив тепер півнем довкола рації, заклавши руки за спину і задерши голову, ніби шукав у небі птахів.
— А якби поблизу
