Серця трьох - Джек Лондон

— Жерче, — почала вона, і в голосі її знову зазвучали різкі нотки, — мені відомо, навіщо ти привів полонених. Але хотілося б, щоб ти розповів про це сам.

— О Королево! Хіба не велить нам обов’язок убити цих прибульців, як вимагає звичай? Збентежений народ мені не довіряє і просить твого присуду.

— А ти гадаєш, що їх варто убити?

— Авжеж. Але я хочу знати твоє рішення.

Вона ще раз оглянула чужинців: Тореса — з жалістю, Генрі — із сумнівом, Леонсію — похмуро, на Френка ж дивилася з хвилину поглядом, сповненим безмежної ніжності, — в усякому разі, так здалося розлюченій Леонсії.

— Чи є серед вас хтось неодружений? — зненацька запитала Королева. — Хоча, ні, — продовжувала вона, не чекаючи відповіді, — адже мені відомо, що ви всі не маєте дружин. — І вона швидко повернулася до Леонсії. — А хіба правильно, — запитала вона, — коли жінка має двох чоловіків?

Як Генрі, так і Френк не могли стримати посмішки, почувши настільки дивне і недоречне запитання. Проте Леонсії воно не здалося ні недоречним, ні дивним, і щоки її знову спалахнули від обурення. Вона зрозуміла, що перед нею справжня жінка, яка й поведеться з нею як жінка.

— Ні, неправильно, — відповіла Леонсія голосно і без затримки.

— Це дивно, — продовжувала міркувати вголос Королева. — Дивно і несправедливо. Якщо у світі однакова кількість чоловіків і жінок, виходить, у кожної жінки має бути лише один чоловік, інакше це несправедливо, бо тоді в якоїсь іншої не буде жодного. Вона взяла пучку порошку і кинула у свій золотий казан. З нього, як і колись, здійнявся дим і відразу розтав.

— Свічадо Світу скаже мені, жерче, що вчинити з полоненими.

Вона схилилася було над казаном, та раптом їй сяйнула нова думка. Широким жестом вона підкликала усіх до казана.

— Погляньмо всі разом! — сказала вона, — не обіцяю вам, що всі ми побачимо те саме. І я не буду знати, що побачить кожен із вас. А кожен побачить те, що стосується його. Ти теж підійди, жерче.

Казан, що мав шість футів у діаметрі, був до половини наповнений якимось невідомим рідким металом.

— Нібито ртуть, але не ртуть, — шепнув Генрі Френку. — Я ніколи не бачив такого металу. По-моєму, він розплавлений.

— Навпаки, він зовсім холодний, — заперечила Королева англійською. — І водночас розпечений… Нумо, Френку, помацай казан зовні.

Френк підкорився і без вагання притис долоню до стінки казана.

— Він холодніший, аніж повітря в кімнаті, — підтвердив Френк.

— А тепер дивіться! — вигукнула Королева і кинула в казан ще трішечки порошку. — Це вогонь, хоч він і холодний.

— Просто це порошок, який самозаймається і димить, — пояснив Торес, шукаючи щось у кишені піджака. Він вийняв звідти небагато скришеного тютюну, кілька зламаних сірників і клаптик матерії. — Це горіти не буде! — І він із зухвалим виглядом приготувався кинути все в казан.

Королева кивнула йому на знак дозволу, і на очах у присутніх Торес викинув у казан усе, що тримав у руці. Тієї ж миті з казана вирвався стовп диму і розтанув у повітрі. На гладкій поверхні металу не залишилося нічого, навіть попелу.

— І все ж він холодний, — наполягав Торес і, за прикладом Френка, помацав стінку казана.

— Опусти туди палець, — запропонувала йому Королева.

— Ну, ні! — сказав він.

— Слушно, — погодилася вона, — бо стало б у тебе на один палець менше. — Вона підкинула в казан ще порошку. — Тепер дивіться, і кожен побачить те, що йому судилося.

Так і сталося.

Леонсії випало побачити океан, що розділив її і Френка. Генрі побачив Королеву і Френка, яких вінчали так кумедно, що він лише наприкінці зрозумів, який це обряд. Королева побачила себе в якомусь великому будинку: вона стояла на хорах і дивилася вниз на розкішну вітальню, у якій Френк впізнав би вітальню в домі свого батька. А поруч себе королева побачила Френка, який обіймав її за стан. Френку ж постало видиво, яке виповнило тривогою його душу: обличчя Леонсії, неначе мертве, а в чолі, між очима, стирчав, уткнутий по руків’я, гострий кинджал. Проте ані краплі крові не витекло з глибокої рани. У Тореса ж перед очима майнуло те, що, як він зрозумів, було початком його кінця. Він перехрестився і, єдиний із усіх, відсахнувся, не бажаючи дивитися далі. А жрець Сонця побачив свій таємний гріх: обличчя і постать жінки, заради якої він порушив обітницю Богові Сонця, а потім личко і фігурку дівчинки з Великого Дому.

Коли видіння потьмяніли і зникли, усі, ніби змовившись, відійшли від казана, Леонсія, блискаючи очима; як тигриця, накинулася на королеву:

— Твоє Свічадо Світу бреше! Бреше твоє Свічадо Світу!

Френк і Генрі, все ще під враженням баченого, навіть здригнулися, здивовані вибухом Леонсії. Але Королева м’яко заперечила:

— Моє Свічадо Світу ніколи не бреше. Я не знаю, що воно тобі показало. Але я знаю: те, що ти бачила, — правда.

— Ти чудовисько! — вигукнула Леонсія. — Мерзенна, брехлива чаклунка!

— Ми обидві жінки, — з м’яким докором заперечила Королева, — а оскільки ми жінки, то часом самі не знаємо, що робимо і говоримо. Нехай чоловіки вирішать, хто я: брехлива відьма чи жінка з жагучим серцем. А якщо ми жінки й істоти слабкі — будьмо великодушними одна до одної… Тепер, жерче, поговоримо про наше рішення. Як жрець Бога Сонця, ти краще за мене знаєш стародавні наші звичаї й обряди. Ти краще за мене знаєш усе, що стосується мене, і те, як я тут опинилася. Ти знаєш, що завжди від матері до дочки і через матір і дочку наше плем’я передавало і зберігало таємницю цього дому, у якому живе Та, Що Мріє. Настав час і нам подбати про майбутні покоління. До нас прийшли чужоземці, усі вони не одружені. Треба оголосити день весілля,