Серця трьох - Джек Лондон

Тут події почали нагромаджуватися одна на одну з неймовірною швидкістю. Недогарок свічки розпався, запалала калюжка олії, а разом з нею спалахнув і хмиз. Але Генрі, що приземлився в юрбі Загублених Душ, накрившись парашутом, ніби ковдрою, двома стрибками опинився біля своїх друзів і розкидав палаючий хмиз. Лише на мить відвернувся він від цього заняття, коли жрець Сонця зробив спробу перешкодити йому. Ударом у вилицю він поклав старого служителя Бога Сонця на спину, а доки той приходив до тями і зводився на ноги, Генрі встиг розрізати мотузки на Леонсії, Френку і Торесі. Він простягнув було руки, аби обійняти Леонсію, проте вона відштовхнула його, сказавши:

— Хутко! Пояснювати ніколи! Падайте на коліна перед Торесом і робіть вигляд, що ви його раб… І не говоріть англійською.

Генрі нічого не розумів, а тут ще й Френк упав до ніг їхнього заклятого ворога.

— Отак! — пробурмотів Генрі, приєднуючись до Френка. — Оце штука. Це, мабуть, гірше, ніж щуряча отрута.

Їх підтримала Леонсія, а за нею і всі Загублені Душі розпростерлися перед капітаном да Васко: адже до нього на їхніх очах прилетів небесний вісник із Сонця! Усі лежали на землі, крім жерця: вражений тим, що сталося, він розгубився, чи слід йому теж визнати божественність чужоземця. На ту мить підступний диявол, що жив у душі Тореса, змусив його перебрати міру у виконанні своєї ролі.

Пихато, як його повчав Френк, Торес підняв праву ногу і поставив її на шию Генрі, боляче придавивши йому при цьому вухо.

Генрі аж підскочив.

— Як ви смієте, Торесе! — заволав він, кидаючи того на землю, як нещодавно жбурляв на землю жерця.

— Ну, тепер все пропало, — безнадійно зітхнув Френк. — Кінець божественній комедії!

І справді, жрець Сонця все збагнув, і радісно підкликав своїх списоносців. Але Генрі приставив до живота старого жерця револьвер, і той, відразу згадавши легенди про смертоносні снаряди, начинені таємничою речовиною, іменованою “порох”, примирливо посміхнувся і жестом наказав тим відступити.

— Це вище за моє розуміння, — заявив він, звертаючись до свого племені і раз у раз поглядаючи на дуло пістолета Генрі. — Я змушений вдатися до останнього засобу: пошлемо гінця, аби він розбудив Ту, Що Мріє. Нехай скаже їй, що із неба, можливо, навіть із Сонця, спустилися чужоземці до нас, що тільки її мудрість висвітлить нам те, чого ні ми, ні навіть я не можу зрозуміти.

Списоносці оточили групу, що складалася з Леонсії, двох Морганів і Тореса, й повели їх через добре, хоч і примітивно, оброблені поля, що весело зеленіли, через швидкі струмки і невеликі гайки, через пасовища з травами по коліна, де паслися низькорослі корови, не більші від телят.

— Це, мабуть, дійні корови, — сказав Генрі. — А які красиві! Але бачили ви коли-небудь таких карлиць? Дужий чоловік міг взяти на плечі найбільшу з них і понести.

— Гадаю, ти помиляєшся, — заперечив Френк. — Глянь-но он на ту, чорну. Б’юся об заклад, що вона важить не менше трьохсот фунтів.

— Скільки ставиш? — запитав Генрі.

— Називай сам цифру, — була відповідь.

— Сто доларів твоїх проти ста моїх, — заявив Генрі, — що я можу покласти її на плечі і понести.

— Згода.

Але на чиєму боці була правда, так і залишилося невідомим, бо як тільки Генрі зробив крок убік, списники гримасами і жестами змусили його повернутися і йти далі.

Проходячи біля підніжжя похмурої скелі, вони побачили нагорі череду кіз.

— Свійські, — сказав Френк. — Бачите, он і пастушки.

— Недарма я був упевнений, що рагу нам давали з козлятини, — сказав Генрі. — Я завжди любив кіз. Якщо Та, Що Мріє, чи як там її називають, скасує рішення жерця і залишить нас живими і якщо нам випаде жити з Загубленими Душами до останку, проситимуся на головного чабана кіз цього королівства. Тоді я побудую вам, Леонсіє, гарненький котедж, і ви станете придворною постачальницею сирів.

Але на цьому його фантастичний план припинився, бо вони вийшли на берег озера такої невимовної краси, що Френк аж свиснув, Леонсія заплескала в долоні, а Торес пробурмотів щось вельми схвальне. Озеро бездоганної овальної форми мало з милю завдовжки і понад півмилі завширшки. Тільки один будинок вклинювався в обрамлення з дерев, бамбукових заростей і чагарників навколо озера, що не переривалися навіть біля підніжжя скелі, де найпишніше буяв бамбук. Гладенька поверхня озера так чітко відбивала довколишні гори, що око не змогло б відділити, де кінчається і де починається дійсність.

Леонсія недовго милувалася пейзажем. За кілька хвилин вона розчаровано помітила, що вода в озері аж ніяк не кришталева.

— Шкода, що вода каламутна!

— Це тому, що в долині родючий ґрунт, — пояснив Генрі. — Шар чорнозему тут кілька сот футів заввишки.

— Уся ця долина колись, імовірно, була дном озера, — втрутився в розмову Френк. — Гляньте на скелю — на ній видно лінії колишнього рівня води. Цікаво, чому воно так обміліло?

— Швидше за все землетрус відкрив якийсь підземний стік, і озеро обміліло до нинішнього рівня; воно і зараз спадає. Цей шоколадний колір свідчить, що в нього увесь час вливаються нові потоки довколишніх вод і змитий чорнозем не встигає осідати.

— А ось, нарешті, і будинок! — сказала Леонсія за п’ять хвилин, коли, завернувши за виступ скелі, вони побачили низеньку, схожу на бунгало, будівлю, приліплену до скелі над самим озером.

Палі будинку були з товстих стовбурів дерев, стіни з бамбука, а дах із соломи. Будинок стояв так відокремлено, що потрапити до нього можна було або підпливши на човні, або по містку футів двадцяти завдовжки і таким вузеньким, що на ньому