Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер

— Ходім далі.

Псалміст скорився, і вони обоє попрямували до «наметів філістимлян», як часом висловлювався про індіян Девід.

РОЗДІЛ XXIII

Адже ж лишень шляхетній дичині

Є привілей у нашій стороні:

Так, оленя полюючи, слід знати,

Коли, та як, та де його стріляти…

Проте всім байдуже, коли та де

Лис капосний до пастки попаде.

В. Скотт, «Озерна діва»

На відміну від білих, індіяни не мають звичаю охороняти свої селища. Добре ознайомлені з різними лісовими прикметами, вони заздалегідь прочувають будь-яку небезпеку, вже не кажучи про те, що ворогові доводиться долати майже непрохідні стежки. Але коли вже цей ворог якось там спромігся обійти пильність розвідників, то він навряд чи спіткає вартових поблизу селища. До того ж усі. союзні з французами індіяни чудово знали про недавню поразку англійців і не чекали нападу ворожих племен, підлеглих британській короні.

Отож коли Данкен і Девід опинились між дітлашні, то поява їхня була зовсім несподівана. Але тільки хлопці їх помітили, як знявся різкий застережний крик, і вся ватага в одну мить, наче дивом яким, зникла з очей. Голі смагляві тіла, сплащені при землі, так добре о цій порі зливалися з прив'ялою травою довкола, що спершу здалося, немов і справді їх земля поглинула. І лиш як Данкен пильніше приглянувся, він завважив, що звідусіль у них втоплено темні, жваві й нишпористі очі.

Це допитливе вдивляння аж ніяк не підбадьорило молодого офіцера, нагадавши йому про наступний іспит, цим разом уже перед дорослими індіянами. У нього навіть промайнула думка відступити. Але вагатись було вже запізно. На дитячий крик з найближчої хатини вийшло яких десятеро вояків і стало при вході похмурим настороженим гуртом, поважно чекаючи наближення чужинців.

Девід, певною мірою вже принатурений, анітрохи не знітився таким видовищем і спокійно прямував саме до тієї будівлі. Була це найголовніша хатина в селищі, дарма що недбало зліплена з кори та гілля: тут проваджено ради й збори племені. Тільки на превелику силу спромігся Данкен не зрадити свого хвилювання, коли проходив попри скупчених на порозі кремезних індіян. Проте він знав, що життя його залежить від самовладання, тож і поклався на обачливість свого товариша, ступаючи слідом за ним і намагаючись тим часом зібратися з думками. Кров застигла йому в жилах, коли він опинився лице в лице перед своїми лютими й немилосердними ворогами, — але він опанував себе настільки, що на позір зовсім незворушно пройшов усередину хатини. За прикладом розважливого Гемета, молодий офіцер видобув з купи в кутку хатини в'язку запашного хмизу й мовчки сів на ній.

Скоро несподіваний гість увійшов, вояки з порога повернулися до хатини й розташувались побіля нього, налагодившись терпляче ждати, поки гідність чужинцева дозволить йому заговорити. Ще більше індіян стояло, прихилившись до стовпів, що підтримували вутлу халупчину, а троє-четверо найстарших і найвизначніших ватагів посідало просто на землі трохи попереду.

Хатину освітлював запалений смолоскип, червоним колихким пломенем перекидаючись із обличчя на обличчя, з постаті на постать. Данкен скористався цим світлом, щоб з вигляду господарів угадати, якого він має сподіватись прийому. Але проникливість його виявилась нездалою супроти прибраної незворушності гуронів. Ватаги ледве чи хоч раз глянули на нього, а все втуплені були в землю, маючи такий вираз на обличчі, що легко дався б витлумачити і як повагу, і як недовіру. Ті, хто стояв у тіні, були менш стримані. Данкен скоро відчув на собі їхні допитливі й крадьковиті погляди, що перебігали по всій його постаті, не полишаючи поза увагою ані риски на обличчі, ані найменшого поруху, ані смужки пофарбування, ані крою одежі.

Нарешті один індіянин — трохи вже посивілий, але тілом ще дужий, саме о мужній порі — вийшов із темного кутка, де він був чи не задля того, щоб краще роздивитись, і звернувся до прибульця. Говорив він мовою вайандотів, або гуронів, — отже Гейворд його не розумів, хоча з жестів ясно було, що слова індіянина скорше привітні, аніж ворожі. Данкен похитав головою і помахом руки дав зрозуміти, що він не годен відповісти.

— Хіба ніхто з братів моїх не знає по-французькому чи по-англійському? — запитав він французькою мовою, перебігаючи очима по обличчях індіян і сподіваючись, що хтось йому притакне головою.

Кілька вояків обернулось на звук його голосу, а проте жоден не відповів.

— Мені прикро було б дізнатись, що ніхто і цього мудрого й хороброго народу не розуміє мови, якою Великий Монарх промовляє до дітей своїх, — повільно й чітко вів далі Данкен, вживаючи найпростіших французьких слів. — Йому боліло б серце, якби він знав, що червоношкірі вояки так мало його поважають.

Запала тривала й ваговита мовчанка — пі найменший порух, ані блиск очей не виказували враження від цих слів. Данкен, знаючи, що його господарі мовчання мають за чесноту, радий був перепочинкові, щоб зібратися з думками. Врешті той самий вояк, що вже звертався до прибульця, сухо запитав його канадсько-французькою говіркою:

— Чи наш Великий Батько, промовляючи до свого народу, вживає мови гуронів?

— Для нього немає різниці між його дітьми, чи то червоношкірі вони, чорні чи білі, — ухильно відповів Данкен. — Але найбільше йому любі хоробрі гурони.

— А що скаже він, — спитав завбачливо ватаг, — коли гінці перелічать йому всі ті скальпи, які ще п'ять ночей тому були на головах англійців?

— Англійці його вороги, — мовив Данкен, мимохіть здригнувшись, — тим-то він, звісна річ, скаже: «Це добре. Мої гурони дуже відважні».

— Наш канадський батько думає інакше. Замість дивитись уперед і нагородити своїх індіян, він оглядається назад. Він бачить мертвих англійців, але не гуронів. Що ж бо це означає?

— Такий великий ватаг, як він, має думок більше, ніж слів. Він пильнує, щоб ніякий ворог не йшов його слідом.

— Човен загиблого вояка не попливе Горікеном, — похмуро відказав дикун. — Вуха його відкриті для делаварів, які нам не друзі, і вони наповнюють їх брехнею.

— Цього не може бути. Ось послухай лишень: я знаюся на хворобах, і він послав мене до своїх дітей, червоношкірих гуронів з-над великих озер, розпитати, чи хто з них не заслаб.

Тепер знов запала мовчанка, і погляд кожного звернувся на Гейворда, мовби для того, щоб упевнитись, чи не брехливі його слова. І такі ті погляди проникливі були й гострі, що в Данкена аж душа завмерла. Але, на щастя, той самий індіянин приніс йому полегкість, холодно запитавши:

— Хіба ж мудрі люди з Канади розмальовують собі шкіру? Ми-бо