Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
Мужнім запалом іскрились Гейвордові очі, і вся його постава не могла не викликати поваги. Соколине Око, дарма що добре знався на хитрощах індіян і бачив усю небезпечність заміру молодого офіцера, не знав, як його стримати. А можливо, щось у цьому заході відповідало його власній сміливій вдачі та замилуванню в пригодах: замилування це зростало в ньому разом з досвідом, так що врешті без ризику й небезпеки він уже не відчував повноти життя. В усякому разі, настрій розвідника враз пересівся, і він почав навіть допомагати майорові в здійсненні його плану.
— Гаразд, — мовив він, добродушно усміхаючись. — Коли олень хоче до води, хай іде попереду, а не ззаду. Чингачгук має силу всілякої фарби. Сідайте он на колоді, і щоб я світа сонця не бачив, коли він хутко не зробить з вас першорядного блазня, як ви собі хочете!
Данкен пристав на цю раду, і могіканин, що уважно слухав їхню розмову, залюбки взявся до діла. Добре знаючись на всіх тонкощах цього тубільного ремества, він вправно і швидко покрив тіло юнакове химерними візерунками, причому кожної лінії, що промовляла б за приховану ворожість, старанно уникалося, а натомість підкреслено було всі образи, які посвідчували дружні наміри їхнього носія, його товариську й веселу вдачу. Коротше кажучи, блазнівська маска заступила всі ознаки вояка. Таке характерство не дивина була для індіян; а що Данкен до того ще й перебрався в іншу одіж, то при його знанні французької мови він любісінько міг виставити себе за штукаря з Тайкондероги, який блукає поміж союзних і дружніх племен.
Коли юнак був достатньо розмальований, розвідник уділив йому ще кілька добрих порад, погодив сигнали та призначив місце зустрічі в разі обопільного успіху. Прощання молодого офіцера з Манро було сумовитіше, дарма що розлуку прибитий горем полковник сприйняв — усупереч до своєї палкої та щирої натури — якось байдужно. Розвідник одвів Гсйворда вбік і сказав, що має намір залишити старого ветерана в безпечному місці під опікою Чингачгука, а сам з Анкесом подасться на розвідини до гаданих делаварів. Висловивши ще раз свої поради й застороги, він так урочисто й тепло попрощався з Данкеном, то той був глибоко зворушений.
— І хай господь вам допоможе! — закінчив розвідник. — Мені подобається ваша завзятість, бо це дар молодості, котрий особливо личить тому, в кого гаряча кров і мужнє серце. Але вважте на слова людини, яка добре знає, що каже. Щоб перейти хитрістю мінга або перевершити відвагою, вам доведеться проявити всю свою мужність і більше розуму, аніж книжки дають. Хай вам господь допоможе! А якщо гурони знімуть із вас скальпа, покладіться на того, хто має за плечима двох добрих вояків: за кожну волосину вони заплатять одним життям.
Данкен палко потис руку цьому достойному й незламному товаришеві, ще раз доручив старого ветерана його піклуванню і, побажавши всім успіху, кивнув Девідові рушати. Соколине Око хвилину з неприхованим захопленням дивився услід мужньому й енергійному юнакові, а тоді в непевності похитав головою, обернувся й повів решту гурту вглиб лісу.
Шлях Данкена й Девіда провадив через бобрину галявину, понад берегом ставка. Лишень тепер, опинившись сам на сам із своїм простакуватим товаришем, таким малопомічним у скрутний момент, вперше відчув молодий офіцер труднощі свого завдання. У присмерку довколишній суворий краєвид став ще понуріший. Чимось зловісним відгонила навіть тиша бобриних хижок, де всередині, як він знав, вирувало життя. Коли він дивився на ці гідні подиву будівлі й завважував надзвичайну обережність їхніх мудрих мешканців, йому спало на думку, що звірята на цій незайманщині мають інстинкт, трохи не впо-рівень до людського розуму. І Данкен подумав з тривогою, на яку нерівну боротьбу зважився він так необачливо. Тоді йому сплив у пам'яті образ Еліс, її горе, небезпечність її становища — і його власні страхи було забуто. Підбадьоривши Девіда, він рушив далі легкою і швидкою ходою заповзятливої юності.
Обігнувши ставок, вони відійшли від води й почали підійматись на невелике узвишшя. За півгодини дороги перед ними розкинулась інша галявина, з усіх ознак — також належна бобрам, але яку ці кмітливі звірята чомусь покинули, перебравшись, певне, у вигіднішу місцину. Перше ніж вийти на узлісся, Данкен завагався на мить — річ цілком природна для людини, яка збирається на силі, щоб з головою кинутись у небезпечну справу. Заразом ця коротка зупинка дала йому змогу поспіхом розглянутись.
По другий бік галявини, поблизу струмка, що спадав із скель, він помітив понад півсотні хижок, абияк зліплених з колоддя й хмизу всуміш із землею. Стояли вони де прийдеться, і так мало було у вигляді їхньому охайності та краси, що Данкен, тільки-но бачивши чепурненьке бобрине селище, вже почав сподіватись нової несподіванки, ще більш разючої. Це сподівання тільки посилилось, коли в непевних сутінках він розгледів, як перед хижками зо двадцять-тридцять постатей то виринало з високої трави, а то западало в неї, наче зариваючись у землю. Ці миготливі образи скорше скидались на темних привидів чи упирів, аніж на живих істот з м'яса й крові. На мить вихоплювалось якесь високе голе і творіння, дико розмахувало руками в повітрі і зникало, потім воно винурювалось деінде, або ж на його місці виростало інше, не менш таємниче. Девід, постерігши, що Данкен зупинився, простежив за його поглядом і мовив, наче вгадуючи Гейвордові думки:
— Багато родючої землі лежить тут облогом. І я можу без хвастощів сказати, що хоч недовго перебуваю між цих поган, а вже чимало доброго насіння посіяв понад дорогою.
— Цим племенам влови любіші за будь-яку іншу працю, — не зовсім улад відказав Данкен, усе ще дивлячись на ті чудні прояви.
— Побожний спів — це не праця, а радість для душі. Але, на жаль, тутешні хлопці занедбують свої таланти. Рідко спобігав я молодь, щоб така була обдарована співати псалми, а проте вони як ніхто легковажать цей свій хист. Три вечори перебув я тут, тричі збирав хлоп'ят заспівати гуртом благочестивої пісні, і щоразу вони відповідали мені виттям і вереском, що аж кров мені морозило!
— Про кого ви говорите?
— Та про тих бісенят, що онде марнують дорогий час на різні дурні вихиляси. Цей бідолашний люд зовсім не знає пожиточного впливу покари. У країні беріз ніде не побачиш різки, тож і не дивно, що благословенний дар божий розтринькується тут на такі крики.
Девід затулив собі вуха, щоб не чути пронизливого хлоп'ячого вереску з лісу, а
