Вигнанці - Артур Конан Дойль

Завдяки своєчасному попередженню розжалуваного капітана маленька купка людей виїхала з Парижа до того, як став відомий наказ короля про скасування Нантського едикту. Проїжджаючи рано-вранці селом Лув'є, вони побачили на смітнику голий труп людини. Вартовий, посміхаючись, сказав їм, що це тіло гугенота, який помер нерозкаяним, що це річ звичайна і ще не свідчить про якусь зміну закону. В Руані теж усе було спокійно. Капітан Ефраїм Саведж до вечора перевіз утікачів і все врятоване ними майно на свою бригантину «Золотий жезл». Це було невеличке судно, близько сімдесяти тонн, але в той час, як багато гугенотів поспішно відпливало в море одкритими човнами, вважаючи за краще для себе гнів стихії, ніж гнів короля, воно здавалось нашим подорожнім справжнім захистком. Тієї ж ночі капітан знявся з якоря, і судно тихо попливло в них за течією колінкуватої річки.

«Золотий жезл» посувався, справді, дуже помалу. На небі зійшов молодик, і зі сходу дув легенький вітерець; річка гак крутилась, весь час змінюючи русло, що часом здавалося, ніби судно йде вгору проти течії, — замість того, щоб іти вниз У довгих плесах піднімали паруси, і судно йшло швидко, але часто доводилось спускати пару човнів і ледве ледве підтягати бригантину на веслах. Це робили звичайно шкіпер Томлінсон із Салема й шість серйозних, здорових, завжди жуючих табак, новоанглійських моряків у широких капелюхах. Але доводилось гребти і Амосові Гріну, і де Катіна, і навіть старому купцеві, коли морякам треба було поратися з парусами. Нарешті на світанку річка поширшала і береги розступилися, утворюючи лійкуватий лиман. Ефраїм з насолодою, втягував у себе повітря, швидко ходячи по палубі. Його проникливі сірі очі виблискували задоволенням.

— Де дівчина? — спитав він.

— У моїй каюті, — відповів Амос Грін. — Мені здається, вона може залишатися там весь час протягом нашої подорожі.

— А ви де будете спати?

— Ну-от, скільки років я задовольнявся купою ялинкового гілля та березової кори? Що є кращого за цю палубу з білої чистої сосни й мою ковдру.

— Прекрасно. Старик і його небіж у блакитному мундирі можуть спати на двох порожніх койках. Але. Амос, ти повинен поговорити з цим хлопцем. Я не хочу, щоб у мене на кораблі завелись усякі там шури-мури ніжності, обійми. Перекажи йому, що цей корабель — частина Бостона. І йому доведеться миритися з нашими звичаями, доки він не зійде на берег. Наші правила гарні і для людей, кращих за нього. Як сказати «шури-мури» по-французькому? Я вже сам зумію поговорити з ним.

— Шкода, що ми виїхали так швидко, а то вони могли б повінчатися до від'їзду. Вона гарна дівчина, Ефраїм, і він теж хороший хлопець, незважаючи на те, що їх звичаї далеко не схожі на наші Ці люди, здається, ставляться до життя не так суворо, як ми, і, може, мають від нього більше втіхи.

— Ніколи не чув, що життя дароване богом людині для втіх, — промовив, похитуючи головою, старий пуританин. — «Долина смерті», по-моєму, — назва, що не пасує до майданчика для ігор. Життя — це місце злигодні і умертвіння плоті; ось що таке воно; життя повне гіркоти й несправедливості! Ми погані від самого початку, як річка, що бере початок з смердючого болота, і нам вистачає діла, щоб стати на шлях істинний, без помислів про втіхи.

— А мені здається, на світі все переплутано. відповів Амос. — Подивіться на це сонце, що ледве виглядає із-за дерев, на рожевий відблиск хмар, на річку, яка в'ється, мов рожева стьожка, позаду нас Все це таке гарне, таке приємне для наших очей. Багато разів, лежачи в лісі й курячи люльку, я почував смаковитість тютюну: красу пожовклих кленів, пурпур ясена,» коли він вирізняється своїми яскравими барвами серед чагарника, і тоді зрозумів безглуздя людини, яка має сумнів у тому, що все це створено для нашого щастя.

— Занадто багато міркував ти, блукаючи цими лісами, — пробубонів Ефраїм Саведж, неспокійно вдивляючись у Гріна. — Гляди, хлопче, не постав надто великого паруса для свого судна і не довіряй занадто своєму розумові. Ти походиш від предків, які струсили порох Англії з ніг своїх, щоб не вклонитися Ваалові. Думай більше про те, що робиться навкруги, і не залітай надто високо. Але що це з стариком? Він сам не свій.

Старий купець, перегнувшись через поруччя, сумно дивився стомленими очима на сірий звивистий слід, який позначав дорогу в Париж. Адель піднялась на палубу і, не думаючи про майбутні тривоги й небезпеки, зогрівала худі похололі руки старика, нашіптуючи йому слова любові й розради. Вони допливли до того місця, де в тихій досі річці починав відчуватися прибій. Старий з жахом дивився на бушприт, що помалу здіймався в повітрі, і несамовито хапався за поруччя, ніби вони зникали з-під його рук.

— Все в руках божих, — шепотів він, — але, Адель, як страшно відчувати, що його рука» простягнута над нами.

— Ходімо зі мною, дядю, — промовив де Катіна, беручи старика під руку, — ви вже давно не відпочивали. Прошу тебе, Адель, іди спати, моя люба. Дорога була нелегка. Будь ласка, ідіть спати, — а коли прокинетесь — і Франція, і всі ваші тривоги будуть уже далеко.

Коли батько й дочка пішли з палуби, де Катіна підійшов до Амоса Гріна й капітана.

— Я радий, що умовив їх зійти вниз, Амос, — сказав він, — боюсь, що у нас будуть іще тривоги.

— Які?

— Он бачите сірувату смугу шляху, що йде вздовж південного берега річки? За останні півгодини я вже двічі бачив на ній силуети вершників, які мчали, ніби від