Вигнанці - Артур Конан Дойль

— Кого мені послати на таке небезпечне діло? — спитав Людовік.

Абат дю Шайла упав навколішки, простягаючи до короля свої понівечені руки.

— Мене, ваша величність, мене! — кричав він. — Я ніколи не просив у вас ніяких милостей і не буду просити їх надалі. Але я та людина, якій сам бог доручає зломити завзяття цих людей. Пошліть мене проповідувати істинну віру жителям Севенн.

— Боже, поможи жителям Севенн! — пробурмотів Людовік, дивлячись з почуттям страху й огиди на виснажене обличчя й люті очі фанатика. — Дуже добре, абат, — промовив він вголос, — ви поїдете в Севенни.

Можливо, на одну мить суворого абата охопило ніби передчуття того жахливого ранку, коли він буде ховатися в кутку палаючого будинку від простягнутих до нього рук Ї кинджалами. Він затулив обличчя руками, і інстинктивне тремтіння пробігло по виснаженому тілу аскета. Але зараз же він підвівся з колін і, склавши смиренно руки, став, як і раніше, в спокійну позу. Людовік узяв зі столу перо і підсунув до себе папір.

— Отже, ви всі даєте мені ту саму пораду, — сказав він, — ви, єпископ, ви; отче мій, ви, мадам, і ви, Лувуа. Ну, якщо з цього вийде лихо, хай не впаде воно на мене! Але що це?

Де Катіна виступив наперед, простигши руку. Його палка, поривчаста натура раптом перейшла межі обережності. Перед очима немов майнула нескінченна низка чоловіків, жінок і дітей однієї з ним віри. Усі вони не могли захистити себе ні одним словом, ні одним рухом, і тепер усі дивилися на нього як на єдиного заступника й рятівника. Поки все йшло добре в житті, він мало думав про такі справи, але тепер, коли насувалась небезпека і була зачеплена глибша сторона його натури, він почував, як мало значило навіть саме життя й щастя проти цієї великої вічної правди…

— Не підписуйте цього папера, ваша величність! — крикнув він. — Ви ще доживете до того часу, коли будете жалкувати, що у вас не відсохла рука, перше ніж вона взялась за це перо. Ц знаю це, ваша величність, я певен у цьому. Згадайте всіх цих безпорадних людей — маленьких дітей, молодих дівчат, старих і недужих. Їх віра — вони самі. Це все одно, що вимагати від листя змінити гілля, на якому воно росте. Вони не можуть змінити віри. Найбільше, на що ви могли ще сподіватися, — це обернути їх із чесних людей у лицемірів. Але нащо вам це? Вони поважають вас. Вони люблять вас. Вони нікому не роблять шкоди. Вони горді, що служать у ваших арміях і б'ються за вас… Благаю вас, ваша величність, іменем усього для вас святого добре подумати, перше ніж підписати наказ, який принесе нещастя й розпач сотням тисяч ваших вірнопідданих.

На одну мить король завагався, слухаючи короткі, уривчасті благання молодого воїна, але вираз обличчя його знову став жорстоким, коли він згадав, як усі його особисті умовляння не могли вплинути на цього молодого придворного ферта.

— Релігія французького короля повинна бути релігією Франції, — сказав він, — і коли мої власні гвардійці опираються мені в цьому, я змушений знайти інших, більш відданих. Лувуа, вакансію майора мушкетерів повинен зайняти капітан де Бельмон.

— Слухаю, ваша величність.

— Вакансію де Катіна може зайняти лейтенант Лабадуаер.

— Слухаю, ваша величність.

— А я вже позбавлений честі служити вам?

— Ви занадто уперті для цього.

Де Катіна безпорадно опустив руки, і голова його упала на груди. Коли він усвідомив загибель усіх надій цілого життя і жорстоку несправедливість, вчинену королем, він голосно, безнадійно скрикнув і кинувся геть з кімнати. Гарячі сльози безсилого гніву текли по щоках. В такому вигляді, з розстебнутим мундиром, із зсунутим капелюхом, ридаючи й жестикулюючи, він вскочив у конюшню, де Амос Грін спокійно курив люльку, скептично дивлячись, як конюхи порали коней.

— Що сталось, чорт візьми? — спитав він, виймаючи люльку з рота, звідки вилітали клуби блакитного диму.

— Ця шпага, — кричав француз… — Я не маю більше права носити її! Я зламаю її!

— Ну і я зламаю свого ножа, коли це може допомогти вам.

— Геть і це! — кричав де Катіна, зриваючи срібні еполети.

— Ну в цьому ви перевершили мене, бо в мене їх ніколи не було. Але скажіть, що таке? Чи не можна допомогти чимось?

— В Париж! В Париж! — несамовито кричав де Катіна. — Я пропав, але, може, ще встигну врятувати їх. Швидше коней!

Американець ясно бачив, що трапилось якесь несподіване лихо, а тому він заходився допомагати другові, і разом з конюхами вони осідлали коней.

Через п'ять хвилин обидва вже мчали дорогою, а менше ніж за годину вкриті піною коні, ледве тримаючись на ногах, зупинились коло високого будинку на вулиці Сен-Мартіна.

Де Катіна скочив з сідла і прожогом збіг на сходи. Амос Грін ішов за ним своєю звичайною спокійною ходою.

Старий гугенот і його чарівна дочка сиділи коло великого каміна; рука Аделі лежала в руці батька. Обоє схопилися з місця; молода дівчина з криком радості кинулась в обійми свого коханого, а старик схопив руку, простягнуту його небожем.

По другий бік каміна з дуже довгою люлькою в роті і кухлем вина, що стояв поруч на лаві, сидів чудний з вигляду чоловік із сивим волоссям і бородою, з великим м'ясистим червоним носом і маленькими сірими очима, які блищали з-під насуплених густих брів. Його худе, нерухоме довге обличчя було порите зморшками, особливо біля кутиків очей, звідки вони розбігались віялом на всі боки. Своїм темно-горіховим кольором це обличчя нагадувало химерну фігуру на носі корабля, вирубану з грубого дерева. Одягнений він був у синю саржеву куртку, в червоні штани, замазані