Амок - Янка Мавр
День у день тривала вперта, невпинна робота. Припинялася вона на чотири-п'ять годин уночі або в дощ. Ось уже тиждень простояли товариші на своїх місцях, потім і другий. Під час відпочинку одразу ж падали на землю і засинали. Але ніхто не скаржився, ніхто не вимагав більшого відпочинку.
Живучи самотньо в лісі, кожен відчував себе ланкою одного великого ланцюга. Кожен знав, що коли ланка зіпсується, то спиниться вся машина. І кожен знав, що робить усе це добровільно, не для себе і не для хазяїв, а для всіх.
Одного разу конвейер несподівано зупинився. Потім надійшла «телеграма», що біля фронту з'явилися два тубільці і товариші «обробляють» їх. Потім друга телеграма: тубільці йдуть допомагати.
Через деякий час з'явилося двоє людей і, видно, з радістю помітили, що тут, починаючи від капітана, усі свої.
— Товариші! — звернувся до них Гудас. — Ось ваш корабель, ваша зброя, допоможіть нам впорядкувати її.
Ці прості слова, очевидно, справили на них сильне враження.
— Завжди з вами! — відповіли вони зворушеним голосом.
І ланцюг збільшився на дві ланки. Під час відпочинку запитали, звідки вони, як сюди потрапили і що взагалі там чути.
— Нашу, землю забрав регент собі під оселю. Ми тоді прийшли сюди в гори, побудували курінь, блукаємо і шукаємо поживи. Деякий час тому ми натрапили на одного чоловіка, мабуть з ваших. Він заблудився, побився і повз ледве живий. Ми його взяли у свій курінь і доглядали, поки він видужав. Тільки вчора він пішов од нас.
— Як його звати?
— Не знаємо.
— Це, мабуть, Гоно, — сказав Сідан. — Чому ж він назад не повернувся?
— Наша справа не для нього, — сказав Сагур. — Я навіть не здивуюся, коли він приведе сюди голландців.
— Ну, це вже занадто! — промовив Сурат.
— Побачимо, — буркнув Сагур.
І після цього ще швидше пустив «машину».
Одного разу знову помітили голландський військовий корабель. Він тримався далі, ніж тоді міноносець, але завдання його було, мабуть, таке саме. Припинили роботу, сховалися і перечекали так само, як і минулого разу.
Потім надійшла нова «телеграма»: біля печери знову чули гарматні постріли і знову нічого не помітили. Невже ж знову звалився камінь? А може, це вулкан стріляє? Принаймні добре й те, що на них поки що ніхто не нападає.
Здається, нічого особливого не сталося, але якась тривога охопила інсургентів. Вона ніби носилася в повітрі.
Навіть по ланцюгу передалася. Робота посувалася шаленим темпом; люди просто з ніг падали від втоми.
Тоді Гудас зібрав нараду з товаришів, які були поблизу.
— У нас лишилося ще, — сказав він, — десять тисяч гвинтівок, тридцять кулеметів, половина патронів і багато інших речей. Боюсь, що навіть наша «машина» не встигне справитися з цим. Я думаю, чи не краще було б тимчасово скласти все це у ту ближню невелику печеру, а звідти вже згодом перенести далі. Ми б тоді підготувалися, щоб утекти звідси з кораблем, а зброю можна було б упорядкувати і без корабля. Навіть можна було б з успіхом і оборонятися.
— І я це саме хотів запропонувати, — сказав Сагур.
Ніхто не заперечив. Зібрали товаришів, пояснили, в чому справа, і переобладнали конвейєр. Цього разу ланки стояли майже поруч одна біля одної, і робота закипіла так, що через три дні все було перенесено в малу печеру. Навіть невистачало місця в пій, і довелося частину речей скласти поряд, під брезентом. Після того стомлені працівники, незважаючи ні на що, проспали більше дванадцяти годин.
Почали готувати корабель, навіть розпалили котли. Пробоїна, звісно, була залатана раніше. Вивантажили на всякий випадок одну гармату.
А вранці прийшли два посланці з Чилачапа і принесли відому нам телеграму Гейса.
— Це справа Гоно! — заскреготів зубами Сагур.
— Тепер нам уже все одно чия, — відповів Гудас— Треба тікати, поки не пізно.
Виїхати звідси було ще важче, ніж заїхати. Не можна було розвернутися, треба було їхати задом. Але були й переваги: перша — це те, що розвантажений корабель став легший і не так глибоко сидів у воді, а друга — що виїжджати можна було вдень. Найближчий приплив мав бути об одинадцятій годині, лишалося чекати три години.
Але яке ж це було чекання! Щохвилини могло з'явитися вороже судно. Що коли воно прибуде перед припливом? Тоді доведеться сидіти, мов пацюк у пастці. Правда команді загрожує не більша небезпека, ніж тим, хто лишається на березі, але корабля шкода. Подумати тільки: перший і єдиний корабель яванського народу!
Розставили людей. На березі лишилося сто чоловік під командою Сурата. Головні спеціалісти, як Сагур і Сідан, лишилися на кораблі. Всього на «Саардамі» зосталося двадцять один чоловік команди.
— Поки що вистачить, — сказав Гудас, — а там ще наберемо. Шкода тільки, що радіо зіпсоване і нема у нас людини, яка розуміє цю справу. А було б дуже цікаво послухати, що вони там говорять.
Почали виводити корабель. Навіть човни і катер впряглися. Може, й вони відведуть якийсь поштовх? Поставили корабель кормою до проходу, завезли вперед якір і, підстерігши найвищу воду, кинулися між скель. По боках, як і раніше, поначіплювалися всі сто чоловік, з жердинами, оберемками гілок. Ці величезні оберемки і захистили корабель від двох дуже небезпечних поштовхів. І ось корабель щасливо
