Люди і тварини - Софія Парфанович

Корабель стояв на якорі при в’їзді в простору пристань. Берґен. Там на півночі, де вдень і вночі панує сон. Блідий фіолет заливає океан і скелі, що виринають з нього. На овиді лежить холодне блідорожеве сонце. Воно не заходить, оце Північне сонце. Досягне крайовиду, ляже над океан і знову стане підноситися. Срібне веретено пряде фіолет світла й оливо океану.

Ще стукотять машини, ще мішають воду в пристаневих доках. Де-не-де люди: повільні й спокійні моряки, люди Півночі. У їхніх блакитних очах відбивається топіль океану й фіолет Міднатсоль, що не заходить.

Туристи покидали корабель. Дерев’яною кладкою збігали з покладу й розглядали пристань. Здовж великі склади, від них гострий пах риби. Тієї, що живе в Льодовому Океані й має пронизливий смак морської води й водоростів, та дрібної живини: рачків і раків і скойок.

Поруч склади південних овочів: беззмінно пахощі помаранч, динь і винограду та бананів, що зріють у великих дозрівальнях і стелять свої пахощі по тій частині пристані. Пахнуть Півднем і сонцем.

Субота. В місті тиша й пустка. Доми здебільша повідчинювані, але людей немає. Всі вони вимандрували, в гори, що стремлять над фйордами. З них зістрибують сріблисті водоспади й пінними каскадами падуть по граніті стін назустріч гладі фйордів. У місті крамниці повідчинювані. В них спокійні продавці й такий же фіолет як на океані.

Купуєте, очевидно, дрібниці й пам’ятки для рідних і приятелів. Райдужні великі мушлі, що в них шумить — дзвонить тиша. Їх привезли сюди з теплих берегів південних морів і виробили з них різні іграшки. Там термометри й барометри, знадіб’я до їжі і для прикраси стола. Але ви знаєте їх добре з Дальматії та італійських пляжів. Вам цікаво бачити щось спражнє, північне. Прошу, є! Кошара з маленькими вівцями, псами й пастухами. Є човни різні й багато їх, є рибальське приладдя. Є різні роди сиру й овочеві консерви з ягід, що родяться там по горах. Є пишні хутра з лисів, годованих на фармах і з фок та тюленів, що виводяться на скелях і закоханими очима дивляться в даль океану й тишу Півночі.

Марко купив для дружини фочку. Маленьку фочку. Корабель відчалює. Шруби мелять воду на пінкий крем. Блимають маяки й стелять дорогу в простір. Норвеґ-пілот веде сміливо судно. Він знає дорогу поміж фйордами й скелями, що виринають з топіллів і поринають у них. Он твердиня, он мертве місто. Гетьман — велетень виринає з безодні океану, стада морських потворів виринули й потонули в безмежжях.

Стукотять машини на Північ, на Північ. Туди, де не заходить сонце, тільки лягає над океан, Міднатсоль. О півночі лежить бліде й наче б мертве, воно, що залишило тепло й сяйво далеко, далеко на Півдні. Не гомонять подорожні. Вони не поважаться порушувати тишу Півночі. Лежать на лежанках, позакутувані в коци й з тугою глядять на сонце, що не заходить, і на фіолет Льодового Океану.

Марко йшов до праці. Йшли й інші, переважно чоловіки. По сірих вулицях вітер мотав паперами, підносив клубки сміття, потовкався між домами, ломотів на швидку вивішеними червоними прапорами. Обличчя людей були такі ж сірі як вулиці, що лежали під колесами історії, недавнього минулого. Ними щойно проїхали вози, що відвезли людей на Схід. Різних і багатьох, винних і невинних перед новим, червоним режимом. Люди щулились і в німій тривозі проходили вулицями Львова, що зачинав новий жмут історії, досі небаченої і нечуваної.

Поруч з Марком йшов добре одягнений старший пан. Обидва вони не поспішали. Бо ніхто не поспішав у ту пору. Старший пан заговорив:

— Дивне, як інакше виглядає місто. Вистане одна ніч, така ніч…

Марко поглянув на нього без зацікавлення. Придержував поли плаща, що його роздував осінній вітер.

— Моїх господарів взяли в ночі. Бо були «буржуї». А мене прогнали з хати. Бо панський наймит, лакей. Так, ото йду вулицею і не знаю куди й за чим? Ціле життя я чесно працював і мав дах над головою…

Він теж — думав Марко. Старший пан здержався і сягнув до кишені.

— Може вам видасться смішне: це єдине, що я захопив з мого житла.

На руці в нього черепаха. Завбільшки в малу долоню.

— Візьміть його, прошу. Він без хати як і я. То хай іде між людей. Коли мій господар потребував мене, злегка надавлював на його хвостик і дзвінок роздавався та прикликав мене.

Пан поцілував черепашку в головку й вручив її Маркові.

Марко дав старшому панові кілька карбованців — напевно потребуватиме. І черепаха лягла у нього в течці й Марко подумав: смішне, справді — і забув.

А вітер кріпкий, вітер із сходу крутив круговоротами по вулиці й Марко ввійшов до будинку, де працював.

Пригадав собі щойно в хаті, коли клав течку й в ній щось загомоніло металево й дзвінко. Черепаху він дав дружині. Навіть така дрібниця, навіть річ діставала тепер іншу історію.

Фочка й черепашка зажили разом. Їхнім житлом був кусок мармору під дзеркалом. Одягаючись, Квітка поглядала на двох приятелів, що щільно тулилися один до одного. Фочка була завбільшки пальця, витесана з дерева і його майстерно покрили кожушком. Справжнім кожушком таким темно сірим, смугастим, шорстко щітинним. З чорних кораликів були очка, короткий вона мала хвостик. Під очками дрібочка порожнього місця. Так наче б тудою стікали сльози. Продовж років вони скапували й розмивали шерсть. За чим плакала фочка, що колись «жила» під сонцем, що не заходить? Поруч неї жила черепашка.

Як на свою величину була вона тяжка. Майстерно вироблена з бронзу, вирізьблені луски щита. Ніжки мала рухливі й такий же хвостик. Коли його доторкнути, роздавався гомін дзвіночка.

Так двоє друзів