Люди і тварини - Софія Парфанович

його, погладила його змервлену шерсть, привітно глянула йому в очі. Мабуть того трохи тепла, що йому дала людина, оживило його. Бровко — так став називати Микола — покинув могилу, де лежав його мертвий господар і подався в мандрівку з кимось, що присвоїв собі його.

Його тепер ніхто не захотів, пса, що вийшов з кладовища. Тож ішов нога в ногу з людиною, що сталася тепер його господарем. Так покинули село й пустилися в дальшу дорогу: людина, що бралася до хати й пес, що не знав нічого про нового господаря і його хату. Порепаними ногами верстав шлях людини…

Одного дня покінчили мандрівку. Микола розглядав знайомий шлях, зустрічав знайомих людей і пізнавав знайомі хати. Люди дивувались його мандрівці й розпитували: коли, коли ж повернуться їхні сини й батьки відтіля, куди пігнали їх большевики. І розказували хто повернувся, кого не стало й які події в селі. І про нові, німецькі насильства. Люди з цікавістю приглядалися псові. Не був то простий господарський пес, тільки великий ловецький сетер, що оце прийшов з людиною, втративши свого господаря.

Бровко зажив на новому господарстві. Прив’язався до людей, але найбільше зжився з новим господарем. Не дружив з двома господарськими псами, що обганяли обійстя. Від них він справді різнився своєю поставою. Був великий, наче мале теля і його ясна шерсть лисніла пишною гривою, повисаючи здовж карку й лап. Господар сам доглядав свого пса, що прийшов з ним з далекої мандрівки. Построїв для нього буду; біля неї він лежав удень поклавши голову на лапи. Біля неї і вартував поночі. Не гавкав, тільки нагло кидався на чужого. Його боялися люди й собаки.

Бровко навчився розуміти життя лісу й людей, що приходили з нього. На них він ніколи не брехав. Бо з ними приходили хлопці й Бровко знав їх. Коли були в хаті, він чуйно вартував. Він обходив господарство і прислухався до нічних дій. Інколи кидав дрібні, ледве вловлимі гавчки, такі, як тоді, коли зустрічав господаревого сина Степана, що приходив поночі з лісу, щоб змінити білизну та набрати харчів. Здалеку пес вловлював його кроки, підбігав до нього й лащився. Вони йшли до хати, але Бровко залишався і стежив. Степан був спокійний: доки Бровко стежить, ніхто не міг наблизитися до хати.

Згодом, коли Степан покидав хату, Бровко йшов з ним. Йшов так довго, доки він не поклепав його по голові й не сказав: до хати! Йди до хати! Пес залишався і скавучав стиха, дуже стиха.

І повертався аж тоді, коли людина зникнула в сутінках ночі.

* * *

Війна й хаос. Відступ і партизанка.

Степан прощався з батьками. Прийшов наказ перекинутись у великі яворівські ліси. Зі Степаном ішов Кость, молодший брат. Він зразу просився, але не пускали. Хоч батько знав, що піде. З трьох синів два підуть у ліс, а третій, Іван, хай залишається. Оце прийшов час і обидва сини збиралися на війну. Від початку воєнних дій вони співдіяли з партизанкою, що збиралася у недалекому лісі. Та прийшов час покидати батьків і подаватися вглиб лісів, відкіля вже не так близько до дому.

Мати готовила одяг, гроші, харчі. Батько обговорював господарські справи. Жорстокий це час і невідомо, хто переживе його. Чи повернуться сини — господарі й далі господаритимуть, чи може чужі винищать батьків, спалять хату. Говорив так, якби писав заповіт. Але сини збиралися.

Біля хати вартував Бровко. Час від часу відзивався тихими дрібними гавчками. Хлопці знали, що пора їм. І відходили тихо, наче примари. Ніч швидко проковтнула хату й обійстя. Без скриплення відчинили й зачинили ворота й хлопці подалися поза городами, полями. З ними йшов Бровко. Як завжди він супроводив їх аж під ліс. Пропадали серед жита, що хвилювало злегка під нічним вітром. І знову виринали серед піль, що бігли обабіч польової стежки. Були вже недалеко ліса, як озвався разок пострілів. Бігли, лягали й підносилися. Пістолі на приціл, ручні ґранати… бігом… бігом!

З ліса відізвалися постріли. Там захист, туди бігли, хиляючись дві людські постаті. За ними погоня, за ними відділок вояків.

Добігали, націлювались, намірювались. Поки щераз вистрілили, на них кинувся пес. Великий, міцний пес, рвав людей зі скаженим гарчанням. Він боронив відступу. Хлопці добігли до ліса. З нього посипались стріли.

* * *

Вранці пішов Микола оглянути нічне боєвище. Стовчене збіжжя. І кров. Чия кров полила землю, що родила й захищала?

Ще кілька кроків снувалася смуга запеклої крови. І густою смугою заціпеніла серед трав. Пес лежав у ній, прошитий кількома кулями.

Бровка віднесли до хати, а сліди нічних дій викосив та загладив Микола.

Бровка поховали під вишнею в садку. Ніхто не знав навіть, де спочивав хоробрий вояк, що впав у партизанському бою. Невже вартує він поночі й наслухує, чи не йдуть хазяйські сини?

Але вони не йшли. Вони не прийшли ані тепер, ані згодом, як уже сніг присипав могилку пса, що впав у їхній обороні.

Кінцеве слово

Збірка оповідань «Люди і тварини» дечим нагадує попередні твори Софії Парфанович, уже повоєнні, нав'язує до її улюбленої тематики, а дечим зовсім різниться від попередніх творів. Ця збірка вцілому присвячена тваринному світові та його взаєминам із людиною, а найбільше схожа на попередній твір авторки «У лісничівці». Бо як у цій збірці, так і в нашій авторка виводить перед читача домашні, польові й лісові тварини, а також птахи, комахи, жуки, плазуни, і навіть рослини. Оцей світ тварин живе з людиною, чи то в близькому контакті, в приязні, чи то байдужий або й ворожий до людини. Авторка ще більше ніж у попередніх творах аналізує «психіку» тварин, їхній «спосіб думання», або інстинкт.

У