Люди і тварини - Софія Парфанович

Хто зорганізував цю мандрівку й який їй кінець? Йшли й пливли. Он уже берег. Наче річка вилились вони на вогкий пляж і йшли далі вперед. Великим нестримним походом допадали води. Вкрили хвилі й, наче сяюча тканина, морщилась, колихалась і гойдалась. Під місячним сяйвом відбувався далі похід — плавба.

Куди мандрує цей народ? Чи не потоне він в солоних водах, чи не поїдять його жителі океану?

Зовсім певно багато з них вигине в мандрівці. Але багато теж видістанеться на дерево, кокосові горіхи, клубки водоростів, сміття. Їх викинуть хвилі на інший суходіл.

На якорі стоїть корабель. По його стінах лізуть і спинаються, уже досягають берега палуби, уже зістрибують і злітають униз. Швидко розбігаються і шукають щілин. Туди залазять.

Завтра коробель піднесе якір і повезе їх у новий світ.

Так споконвіку мандрують таргани. Вийшли з далеких азійських просторів, де їм, як і людям, стало тісно та холодно. У скринях, пакунках, серед струменту й людського одягу. Помандрували на людських спинах, на водах і на суднах. Їх не спиняли карантини, їх не вбивали дезинфікуючі засоби. Вони йшли й пливли й розселились по цілій землі. Їх назвали: «Великими мандрівниками». Мандрують найчастіше одинцем заховавшись у щонебудь. Вони безстрашні. Врешті, вони дуже прудконогі й втеча рятує їх. Переміряли ногами землю, пристосувались до клімату й умовин і ви найдете їх скрізь від рівника до Арктики.

Врешті вони не одинокі. Люди, звірі, комахи, бактерії —всі в нестримному русі. Говорили старинні філософи: усе пливе.

Пливла річка комах, сяючи в місячному світлі. Гнав її інстинкт самозбереження та необхідність шукати нового житла.

Стояв на якорі корабель і морські хвилі били об його бурту.

Завтра, чи якогось дня він піднесе якір. Загомонить ланцюг, звиваючись на колесо, забігають матроси, озветься команда.

— Агой, агой, агой!

Заграють об бурти сині хвилі Атлантики й морський шлях упаде шумливою аквамариною на поморщені хвилі. Везучи своє карго, а в ньому нічних наїздників, виплине корабель на широкі простори океану. Стук, стук, стук, стук — машини. Десь там під ними непрошені пасажири, що їдуть шукати нової землі.

На ній розведуть свій тугий рід комахи, що примандрували туди з країни свого дотеперішнього поселення.

Для цих немає меж у мандрівці по нашій просторій землі.

Збереження життя / фрагмент/

Після нічного прибою море відплило далеко; воно наче б знесилилось і лягло відпочивати. Залишило м’які трясовиська. Вони будівельний матеріял, з нього сонце випікає — висушує суходіл. І з тих велетенських шарів живого, що гине із спраги й туги за водами океану. Їх породили топіллі й прибої викинули на прибережжя. Вони, ці альґи, водорости, мушлі й рачки й раки й слимаки й риби, гинуть на суходолі. Море заливає їх глеєм, вапном, кремінкою, сіллю і поташем. Вбиває своїх дітей і з їхніх тіл і їхніх домівок будує цілину. Велике, будівниче море.

Воно відплило й у затоках та між островами вода глибока й тиха. Вона лежала непорушно й була як олія: тяжка, сонна, зеленкава. І прозора. У ній усе живе, що чатує, що плаває або непорушно прикріплене до дна чекає свого дня чи віків, що збудують з нього цілину.

У тряскі, м’які ямки, море викинуло їх усіх, що оце гинуть на сонці. Але, поки це станеться, вони ще живуть, а то й змагаються за життя.

Он трухлява колода, хто знає, як довго вона тут лежить серед багна. Ціла вона засипана дрібними раковинками. Вони в кожній, найменшій щілині, вони прямо поросли колоду. Більшість із них порожні. Ніхто вже не бореться тут за життя — раковини труп’яче білі, крихкі. Вони — вапно. Ті, що ще в них живуть, мають кольор живого: зеленкавий, червонавий, навіть чорний. Вони: змінені в твердиню. Твердиня порожніє, її ворота відчинені й вона та її житель замінилися в дрібку вапна.

Земля скрізь засипана ними. Вони гострокінчасті вежечки, вони два щільно склеєні віяльця, вони слимаки чи скойки. Я назбирала жмінку їх і понесла в хату. Тих, що їх якраз викинуло море. Може вони порожні? Але ні, вони замешкані й їхні жителі почувши сухий ґрунт, зразу намагаються достосуватися дожиття на ньому. Але чи вдасться їм?

Он маленький крабик. Виповз із хати й помандрував швидко під поміст; там темно й вогко. Він смішно двигав свій живіт — спину на куцих ніжках. Усе завбільшки зернятка люкового горішка. І в ньому життя, усі інстинкти, закони, розум. Вони наказують йому шукати захисту. Але ж чи збережеться він?

Може в ночі, кермуючись якимось непомильним інстинктом, він віднайде море. Але на дорозі до нього стільки небезпек чекає його. Від птахів та інших тварин. А потім у воді безборонного — хата залишилася далеко поза ним, на суходолі. У воді немає пощади. Чи ж потрапить він побудувати нову хату, чи вспіє, поки хтось проковтне його?

Декілька залишилося в хаті. Але припекло їх сонце й вони стали вилазити. Були чорні й багатоногі. Але не покидали хати. В ній зберігали важливі частини тіла. Тільки ногами порушували й мотали, стараючись повернути раковину отвором униз. І піти з нею. Декому справді вдалося. Але далеко не зайшли, непривичні до суші. Ще жили, як дрібні рудаві мурашки напали на них. Ще боронилися, обганяючись ногами. Увечорі мурашки пирували на них, а на рано залишилась порожня раковина й біля неї грудка чорної сухої хітини, непридатної для мурашок.

Два, що жили в вежечках, виставили роговату, білу ногу, просліджуючи нею світ.

До неї підбігли мурашки й нога швидко сховалася, рогова стопа забарикувала отвір. Раз на завжди. Вони дуже швидко вирішили свою долю, наче б зразу зрозуміли, що покинути дімбатьківщину, значить