Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

Невдовзі хлопчик крутив перед носом Вовка залізною шапкою. Натхненно хвалився:

— Я сам, без твоєї допомоги її зняв.

— То добре. Бо я занепав духом був.

— Переживав, що скіфам доведеться покинути свою батьківщину?

— Мені байдуже. Просто потерпаю: чи не доведеться вікувати у вовчій шкурі? Хай ця шапка скіфам пилом на вітрах розвіється.

Мишко запевнив Вовка:

— Твоє закляття скоро здійсниться. Бачиш, яка шапка чорна й негарна. Годиться хіба що на металобрухт.

Вовк підняв лапу й дзенькнув кігтями два рази по шапці. Почувся виразний мелодійний звук. Кудлатий товариш прислухався, водячи туди-сюди людськими очима. Клацнув схвально іклами.

— Такий метал не піддається ерозії. Скіфи знають секрет, як плавити залізну руду, і не продають його. А ми, неври, все ще виливаємо ножі та серпи з болотяної руди.

Вовк послав на північ погляд, сповнений людського смутку. Мишко запропонував Вовкові:

— Побігли до скіфів. Шапку Арпоксая віддамо Скілові.

Вовк чомусь не поділяв з Мишком радості, бо сумовито хитав головою. Хлопчик уважним оком окинув похнюпленого Вовка. Через хвильку щиро йому обіцяв:

— Я попрошу Мадія зняти з тебе чари.

Вовк струсив із носа краплі сліз.

— Перекидай через мою спину ногу та міцно тримайся за ошийника. Полетимо. Так хутчіше буде. Мені треба ще добиратися до своїх. Вони працюють у копальнях, вантажать на мажі сіль. Дорога до землі холодних вітрів не близька.

— Зачекай. Он валяється торба з-під сніданку. Шапку покладу в торбу. Так зручніше її тримати.

Мишко здалеку помітив на майдані великий натовп. Наказовим тоном хлопчик прокричав у кошлате вухо:

— Прямуй до майдану. Там щось цікаве відбувається.

— Але там немає шамана і сотника, — упирався Вовк. — Приземлимося біля них.

Мишкові не сиділося.

— О, бачу Лулю. Елісса з ним. Кому кажу, сідай.

— Грр. То все чужинці. Скіла з Мадієм і близько нема. Мені потрібен шаман, — гарчав Вовк.

Мишка дратував непослух Вовка. Він стиснув ногами черево звіра, а для певності ще й стусонув його залізною шапкою.

— Слухайся мене. Я знайшов шапку. Значить, я командир.

Вовк завив від болю, але скерував свій політ униз.

Цього разу реактивний двигун спрацював погано. Швидкості не переключилися і літуни буквально звалилися людям на голови. Все сталося так стрімко і несподівано, що одні вояки впали, інші кинулися врозтіч. Зчинився гвалт, крик, вереск. Елісса безтямно пищала.

Мишко, який проорав носом три метри і налетів на мармурову колону, поволеньки звівся. Хлопчик поклав біля ноги торбу і завзято тер забитого лоба. До нього підскіками підбіг Лулі.

— Мишо, привіт, — дзвінко привітався малий фінікієць.

— Ти розмовляєш? — здивувався Мишко, забувши про все на світі. — Можливо, вдавав, що в тебе не виходить балакати. Га? Признайся.

— Лулі не обманював. Лулі справді не міг говорити, — заступилася за брата Елісса.

Дівчинка ніби виросла з-під землі. Обсмикнула сукенку і нагадала Мишкові:

— Ти знав, що мій братик утратив голос через страх.

Мишко остаточно забув про забитого лоба. Він не зводив очей із рисочок на Еліссиних жовтих щічках. «Вона їх знову навела, — подумав Мишко. — Цікаво, для чого?» Він зібрався про це запитати, але Лулі, у якого був піднесений настрій, відсторонив сестру. Схвильованим, нерівним голосом тараторив:

— Мишо, татко нас знайшов. Уявляєш? Я так зрадів, коли його побачив, що мій голос сам собою прорізався. Уявляєш?

Мишко знову здивувався.

— Що? Що? Що? Батько вас знайшов? Батько ваш тутечки, в Каркіді?

— А ти не знаєш? — у свою чергу здивувалась Елісса. — Усі скіфи знають, а ти й досі не знаєш? Скіфи теж раділи. Татусь для Скіла зробив щедрий подарунок. Татку! Татку! Ходи-но до нас.

— Оце так сюрприз, — не переставав дивуватися Мишко.

Краєм ока він примітив групу чужинців. Вони відрізнялися від скіфів не лише одягом (ходили в смугастих коротких сорочках) і акуратно підстриженими бородами, а ще й кольором тіла. Якщо шкіра скіфів була коричневою від засмаги, то у чужинців вона мала мідний відтінок.

З гурту чужинців виокремився невисокий рухливий чоловік. На ходу він питав розкотистим голосом:

— Що діточки хочуть сказати татусеві? А-а-а-а, зрозумів. Це ваш товариш. Як тебе звати, молодий чоловіче?

— Михайлом.

— Вау! Гарне ім’я. Його дають батьки та родичі сильному, надійному хлопчику.

Мишко запишався.

— А нашого татка звати Ахава, — вискочкою повідомила Елісса. — Правда, красиве ім’я? Мені подобається.

Дівчинка смикала в намисті черепашку каурі й не зводила з татуся закоханих очей.

— Мені теж, — підтримав Мишко. — Воно солодке. Звучить, як халва.

— Ги, ги. Солодке… Скажеш таке, — пирхнув сміхом Лулі.

Він підстрибнув і звернувся до батька:

— Татку, уявляєш, Миша не знав, що ти знайшов мене з Еліссою. Виходить, Миша не чув твоєї розповіді. Усі чули, а Миша не чув. Уявляєш? Розкажи, будь ласка, ще раз. Хай і Миша узнає. Миша допитливий.

— Про що саме розказати? — уточнив Ахава.

Елісса враз затремтіла. Вона безтямно стискувала кулачки й підстрибувала, коли просила батька:

— Про те, як ти працював на срібних рудниках. Ми з Люлі ще раз послухаємо. Дуже цікаво.

Дядечко виявився не тільки жвавим, а й балакучим чоловіком. Він потирав руки, прикрашені золотими браслетами та дорогими перснями. Скоромовкою погодився:

— Гаразд, розкажу. А чого ми з вами стоїмо? Не знаєте? Я теж не знаю. Ходімо у садочок. О, бачу під грушкою ложе. Ей, рабе! Принеси дітям солодощів, а мені сам щось придумай.

Невдовзі на овальному столичку,