Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін
Прив'язавши човен до палі, оброслої холодним річковим слизом, Олексій піднявся на місток і, поминувши лужок, переліз через огорожу.
В будинку спали. Дінине вікно було відчинене, завіски закриті. Олексій свиснув, почекав і свиснув ще раз.
На завіски лягла тінь.
— Чую! Світло погасло.
За хвилину відчинилися двері, заскрипіла галька на стежці, і підійшла Діна, закутана в темну хустку.
— Це ви, Альошо?
— Я.
— Човен не дістали?
— Дістав. Там, біля купальні…
— Ну! Молодець! Ні, слово честі, ви мені подобаєтесь! — вона стиснула його руку біля кисті. — Ходімо скоріше: нас уже чекають.
Вони збігли до берега, Олексій допоміг Діні зійти в хиткий, танцюючий на воді човник, стрибнув сам і, одв'язавши кінець, сильно відштовхнувся. Човен вилетів на освітлений місяцем простір, Олексій взявся за весла і спрямував його в тінь, до плавнів.
— Тепер куди?
— За течією. Я покажу…
Зарипіли кочети.
— Тихше! — злякалась Діна. — Нас почують!.. Сідайте на корму, гребіть одним веслом.
Тримаючись одне за одного, вони помінялися місцями.
… Повільно присунулась пристань. В дебаркадері, в його квадратних ілюмінаторах, світився вогник. Горіли ліхтарі на пірсі, і було добре видно людей з мішками, які чекали останнього пароплава з Херсона. Чути було їхні голоси. Плакала дитина. По дебаркадеру крокував хтось з гвинтівкою.
— Ради бога, обережніше! — шепнула Діна. — Ближче до берега…
Біля пристані річка розгалужувалась. Один рукав тягнувся прямо, другий — проїжджий, по якому ходили судна, — завертав праворуч.
— Ближче до берега! — пошепки командувала Діна.
Вони звернули у проїжджий рукав. Човен плив майже торкаючись бортом комишів. Олексій обережно занурював весла, загрібав сильно й беззвучно.
Пристань почала поступово віддалятися. Коли їх уже неможливо було розглядіти з пірса, Діна наказала:
— Тепер до острова!
Розвернувшись, Олексій перетнув річку. Попереду зажовтіла обмілина. Проїхавши днищем по піску, човен виповз носом на берег.
Діна вистрибнула перша.
— Приїхали! — полегшено зітхнула вона.
Олексій виліз, закріпив човен і озирнувся.
Вони були на одному з великих островів, що заливаються в повінь. Таких багато в дельті Дніпра. Верби, вчепившись корінням у берег, похилились до води. За ними простяглася широка плоска галявина, а далі дерева чорніли густо, наче стіна. Було тихо, тільки вітрець шелестів у гілках. Щось плеснуло на річці, мабуть велика рибина вдарила хвостом, але від цього несподіваного звуку Олексій мимохіть насторожився. Ось ще раз плеснуло…
«Гм… заїхав», подумав Олексій і ліктем намацав кобуру нагана.
— Ходімо, що ж ви! — квапила Діна.
Вони ввійшли у зарості. Діна вела Олексія за рукав. Він ішов, наче сліпий, нічого не бачачи навколо. Під ногами чавкало болото. Але Діна добре знала, куди йти… Вона впевнено звертала, попереджала: «Тут корч», «Чагарник — очі бережіть», — і вела все далі, в глиб острова.
Раптом їх окликнули:
— Хто?
— Свої, — відповіла Діна. — Хто, я питаю?
— Вірні обов'язку! — Це, очевидно, був пароль.
— Досю, ви?
— Я.
Спалахнув сірник, хтось, нахилившись, засвічував ліхтар. Потім людина наблизилась і освітила їх обличчя.
— Привели?
— Привела, як бачите.
— Чому так довго? — невдоволено промовив той. — Жди вас у такій вогкості.
— Боїтесь простудитися? — насмішкувато сказала Діна. — Він тут?
— Давно вже…
Чоловік зсутулившись, пішов попереду. Він був у шинелі і насунутій на вуха кепці. В світлі ліхтаря виникали кущі, чорна, просочена водою стежка, трухляві пні. Тьмяні бліки стрибали по вологому від роси листю.
Стежка піднялась на пагорок. Стало сухіше. Попереду Олексій розглядів тоненьку жовтіючу смужку — щілину дверей, а потім вже й саму будівлю — низьку, без вікон, халупу незрозумілого призначення.
Їх провідник прочинив двері, впустив Діну, потім Олексія і ввійшов сам.
На земляній підлозі, посередині хатини, лежала коротка, кругла колода, на якій стояла «Летюча миша».
Поруч, повернувшись до дверей, заклавши руку з кишеню піджака, стояв Марков…
Спочатку Олексій не впізнав його. Лампа стояла низько, і обличчя Маркова було в тіні. Але ось він зробив рух, трохи нахилився, і Олексій побачив знайомі гострі вилиці, випнуте підборіддя, вузькі очі…
— Довго ж ви добиралися, — сиплувато сказав Марков, вдивляючись у прибулих. — Ніхто вас не бачив?
— Ніхто, не турбуйся! — відповіла Діна. — Ось людина, про яку я говорила.
— Ага… — Марков підняв лампу, посвітив на Олексія і розтягнув губи в посмішку. — Так, так, при-га-ду-ю, щось таке знайоме. Ми ж, здається, вчилися разом у першій гімназії?
— Вчилися, — Олексій теж примусив себе посміхнутися. — І після зустрічались.
— Пам'ятаю, пам'ятаю! Це було, по-моєму, ще при німцях, правильно? Як, забув, твоє прізвище?
— Михальов.
Марков примружився, ніби намагаючись щось пригадати.
— Ага, тепер усе пригадав! Ти мене якось у штаб провів, щось таке пояснював… Так? Було?
— Щось таке було…
— А ти, брат, змужнів, важко впізнати. Ну, здоров був, радий бачити.
Він поставив лампу на колоду, простягнув руку, і Олексій
