Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін

Через місто, центральною вулицею, йшла кавалерія. Гучно цокали копита по бруківці, постукуючи котились тачанки. Пропливали вогники цигарок, спалахами вириваючи з темряви вусаті обличчя вершників у гостроверхих будьонівках. Скориставшись прогалиною в кінському потоці, Олексій перебіг через вулицю до штабу. Біля штабу були розкладені багаття. Коли Олексій проходив мимо, його гукнули. Маленька дівоча постать опинилася поруч.

— Маруся? — чомусь раптом зрадів Олексій.

— Де ти бродиш? — сердито сказала Маруся. — Півгодини чекаю. Ходімо швидше.

— Куди?

— До мене. Там Іларіонов і ще якийсь із Херсона приїхав. Звеліли привести.

— На біса я їм здався? Сказано ж: не зустрічатися.

— Нічого, в мене можна.

Вони швидко пішли від штабу.

— Що там трапилося? — спитав Олексій.

— Трьох чоловік убили.

— Коли?..

— Сьогодні ввечері. Один вістовий з пакетом, пакет взяли; а двоє просто червоноармійці.

Так… Значить, поки він був у Діни, її спільники «не сиділи склавши руки». Хто це зробив? Марков?..

Думка про Маркова примусила Олексія озирнутися.

Десь тут в одному з будиночків містечка, яке засинало, переховується цей звір. І не просто переховується. Діє… Ну, нічого, тепер уже недовго. Важливо, що він тут!.. Пройшовши трохи, Маруся спитала:

— Дінку бачив?

— Бачив.

— Розмовляв?

— Розмовляв.

— Ну, як вона?

— Як? Нормально… Зажди, для тебе гостинець є. Держи.

І поклав розсипчасте печиво з маком у жорсткі Марусині долоні.

— Ой, де ти взяв?

— Їж і все! Смачно?

— Солодше за цукор!

— Отож!

Маруся спитала підозріливо:

— Ти що, дома в неї був?

— Ага.

— І печиво звідти?

— Звідти.

Помовчавши з хвилину, вона сказала:

— Гляди, обкрутить тебе Дінка. В неї й не такі бували…

— Побачимо, — Олексій самовпевнено підморгнув Марусі. — Таких вона ще не обкручувала!

В низенькій Марусиній хатинці, що пахла травами, чекали Іларіонов і прибулий з Херсона Володя Храмзов, якого Величко послав на допомогу Олексієві.

Храмзов, як і Олексій, недавно почав працювати в херсонському ЧК, але вже встиг завоювати репутацію надійного оперативника. Була у Володиній біографії одна деталь, яка відразу виділяла його серед інших співробітників, хоч сам він ніколи про неї не говорив: у Москві, звідки він приїхав, Володя деякий час був в особистій охороні товариша Леніна. Проте витягти з нього хоч що-небудь про цей період життя було неможливо: Володя відзначався неабиякою замкнутістю, слова цідив, за висловом Воронька, «як міцний самогон, по три краплини на годину». Досить високий на зріст, кирпатий, з непримітною зовнішністю звичайного сільського хлопця, він з десяти кроків пробивав з нагана срібний гривеник, а силою поступався хіба тільки Микиті Боденку. В перші ж дні роботи в херсонському ЧК Володя потрапив у бандитську засаду. Власне, засада призначалася не для нього, нового і ще не відомого тоді співробітника, а для уповноваженого Адамчука, біля квартири якого її і влаштували. Володя потрапив у засаду випадково, йдучи до Адамчука з якимсь дорученням. Бандитам, як кажуть, добряче не пощастило: Володя пристрелив двох, а третього скрутив і привів до Адамчука на квартиру. Там затриманому влаштували допит, і бандит з переляку виказав велику «малину» на Сухарному (наступної ночі під час облави на ту «малину» було поранено Брокмана). Про цей епізод довідались від Адамчука: сам Володя не сказав про нього жодного слова.

Стало відомо, що, приїхавши в Херсон, Володя закохався в діловода опервідділу Соню Агінську, моторну дівицю, яка приймала залицяння багатьох його товаришів. Та незабаром Володя віднадив усіх її залицяльників, а найнахабнішого — Шурку Коробкова, зазнайку і серцеїда, який зробив непристойне зауваження на адресу Соні, — так притиснув у гуртожитку, що назавжди відбив у нього бажання говорити про свої любовні перемоги.

Такий був Володя Храмзов. І хоч його приїзд означав, що Величко сумнівається в здатності Олексія самостійно справитися з дорученим йому завданням, усе ж хлопець був задоволений: Володя не підведе, на такого можна покластися.

От про Іларіонова цього не можна було сказати.

Чоловік він був показний, блідий, з хвацьким кучерявим чубом жовтуватого кольору, палкими маленькими очима, посадженими глибоко і якось вгору, від чого завжди здавалось, що дивиться він спідлоба. Висловлюватись Іларіонов любив учено, пишними, багатослівними фразами, мав маузер з срібною насічкою і навіть під час операції не випускав з рота прямої люльки з золотим обідком. Людина, безперечно, смілива, але різка і самовпевнена. Іларіонов вносив у роботу непотрібну нервозність, був схильний до скороспілих і не завжди виправданих рішень. У роботі він любив розмах, шум, широку гласність кожної проведеної операції. «Щоб знали, — говорив він, — не дрімає ЧК!..» Декому з товаришів це подобалось. Але Олексій чомусь не довіряв начальникові групи, і не тому, що мав сумнів відносно його чесності, а швидше через власну природжену стриманість. Іларіонов теж недолюблював Олексія: як і всі люди такого характеру, він тонко відчував ставлення до нього оточуючих.

Не без єхидства повідомивши, що за вказівкою Величка Володя Храмзов повинен допомогти Олексієві своєю перевіреною на серйозних справах досвідченістю, Іларіонов зажадав звіту: чим Олексій займався три дні?

— Дещо зробив, — ухильно відповів Олексій. Поки що обстановка була не зовсім ясна, і тому він не хотів розповідати Іларіонову історію з Діною.

— Дещо — мало! — заявив Іларіонов і постукав чубуком люльки по столу. — Мені потрібно не «дещо», а шпигунський центр! Три дні сидимо тут, досить байдики бити! Ось яку я задумав комбінацію. Біля церкви