Таємничий острів - Жюль Верн
Час від часу втікачі зупинялися, голосно кричали, гукаючи зниклого товариша, і сторожко прислухалися, чи не почується його голос з боку океану. Можливо, Сайресу Сміту вдалося врятуватися і вони вже недалеко від того місця, де він вибрався на берег; а якщо сам Сміт і неспроможний покликати на допомогу, то загавкає його пес, і дзвінкий гавкіт Топа долине до них. Але вони нічого не чули, крім суворого гудіння океану та шуму гальки, що перекочується хвилями. І маленький загін рухався далі, досліджуючи найменші звивини берега.
Хвилин за двадцять усі четверо раптово зупинилися — далі йти було нікуди, перед ними набігали на берег високі хвилі, розбиваючись об камені. Вони опинилися на краю гострого скелястого мису, біля якого злобно вирували хвилі.
— На мис вийшли, — сказав моряк. — Назад треба податися. Тримайтеся праворуч, подалі від берега.
— Але ж він там! — вигукнув Наб, вказуючи на море, де біліли в пітьмі пінисті гребені величезних валів.
— Добре! Давайте кричати, кликати його!
Усі четверо гукнули, разом, але голосний їхній заклик залишився без відповіді. Вони почекали хвилину відносної тиші. Знову погукали в пітьму. І знову не почули відгуку.
Тоді мандрівники обігнули край мису й пішли далі, ступаючи по піщаному і кам’янистому ґрунту. Одначе Пенкроф помітив, що берег стає крутіше, піднімається вище, і зробив припущення, що він досить довгою грядою з’єднується з косогором, обриси якого невиразно вимальовувалися в темряві. У цій частині узбережжя птахів уже було менше. І море тут не так вирувало й ревіло, хвилювання помітно зменшилося. Ледве долинало шарудіння гальки, що перекочується. Безсумнівно, звивина берега утворила тут бухту, яку скелястий виступ мису захищав від валів, що грали у відкритому морі.
Однак, вирушаючи в цьому напрямку, мандрівники віддалялися на південь, у бік, протилежний тій частині узбережжя, до якої міг дістатися Сайрес Сміт. Впродовж півтори милі вони не знайшли ні найменшого вигину берега, що дав би їм можливість повернути на північ. Але ж мис, який довелося обігнути, з’єднувався із сушею. І, напружуючи останні сили, виснажені мандрівники мужньо йшли вперед, сподіваючись, що ось-ось лінія берега зробить крутий поворот і вони знову підуть на північ.
Яке ж було їхнє розчарування, коли вони, здолавши близько двох миль, знову опинилися на краю досить високого виступу, що складався зі слизьких брил.
— Ми потрапили на якийсь острівець! — сказав Пенкроф. — І уже сходили його від краю до краю.
Зауваження моряка було слушним. Наших аеронавтів викинуло не на материк і навіть не на острів, а на острівець, завдовжки не більш двох миль і, мабуть, дуже вузький.
Чи був цей кам’янистий недолугий острівець, сумовитий притулок морських птахів, частиною якого-небудь великого архіпелагу? Хтозна? Коли наші мандрівники побачили його крізь туман з гондоли повітряної кулі, вони не могли добре його роздивитися і визначити, чи великий він. Але тепер Пенкроф зірким поглядом моряка, який звик вдивлятися в темряву, здавалося, розрізняв на заході масивний силует скелястого берега.
Одначе у нічній пітьмі Пенкроф не міг з’ясувати, чи лежав їхній острівець біля якогось одного острова, чи був частиною архіпелагу. Не могли вони також вибратися з острівця, тому що його оточувало море. А пошуки інженера Сміта, який, на біду, ні найменшим вигуком не сповіщав про себе, довелося відкласти до ранку.
— Мовчання Сайреса ще нічого не доводить, — сказав журналіст. — Може, він знепритомнів, можливо, поранений і зараз не в змозі відповісти нам. Не будемо впадати у відчай.
Журналісту спала на думку ідея запалити на першому з виступів берега багаття, щоб подати сигнал Сайресу Сміту. Але марно всі четверо шукали палива для вогнища, хоча б стебел сухого бур’яну. Навкруги були тільки камені та пісок.
Неважко уявити, як журилися Наб і його супутники, — усі вони вже встигли прив’язатися до відважного Сайреса Сміта. Але було достоту відомо, що зараз вони неспроможні йому допомогти. Доводилося чекати світанку. Можливо, що Сміту вдалося врятуватися і він уже знайшов собі притулок на березі, а може, він загинув у морі.
Потягнулися довгі та болісні години. Вночі сильно похолодало. Нещасні втікачі жорстоко мерзли, але майже не помічали своїх страждань. Вони навіть і не подумали прилягти відпочити. Забуваючи про себе, вони думали тільки про свого керівника й товариша, сподівалися, що він живий, підтримували один в одного надію; вони блукали по цьому недолугому острівцеві, і все їх тягло до північного виступу берега, найближчого до місця катастрофи. Вони прислухалися, вони гукали зниклого друга, намагалися розрізнити, чи не чується крик, волання про допомогу, і, можливо, їхні голоси розносилися далеко, тому що вітер влігся і грізний шум океану вже почав стихати, оскільки хвилювання зменшилося.
В якусь мить їм навіть здалося, що на голосний крик Наба відгукнулася луна. Герберт сказав про це Пенкрофу і додав:
— Мабуть, тут неподалік берег іншого острова і досить високий, — від нього і відбилася луна.
Моряк ствердно кивнув головою. Адже йому вже сповістили про це його зіркі очі. Якщо Пенкроф, хоча б мигцем, хоча б на одну секунду, побачив землю, значить перед ним дійсно була земля.
Але далека луна виявилася єдиним відгуком на голосні заклики Наба, — весь східний берег острівця, що загубився в безмежжі океану, завмер у безгомінні.
Хмари поступово розсіялися. Близько півночі з’явилися зірки, і якби інженер Сміт на ту годину був зі своїми супутниками, він помітив би, що на небі зійшли не ті зірки, які сяють у Північній півкулі. Справді, на цьому чужому небосхилі не запалилася Полярна зірка; сузір’я, що блищали в зеніті, були зовсім не схожі на ті, які звикли бачити жителі північної частини Нового Світу; Південний Хрест, зблискуючи у пітьмі, вказував, що мандрівники знаходяться в Південній півкулі.
Ніч минала. 25 березня близько п’ятої години ранку небо у височині трохи порожевіло, але на обрії ще лежав лиховісний морок, а з моря насунувся такий густий туман, що за двадцять кроків уже нічого не було видно. Туман клубочився і важко повз по землі.
Отже, погода не сприяла пошукам. Утікачі нічого не могли розрізнити навколо. Наб і журналіст Спілет марно вдивлялися в морську далечінь; моряк і Герберт шукали поглядом високий берег на заході. Але ніде не помічали ані клаптика суші.
— Хоч я й не бачу берега, — сказав Пенкроф, — а відчуваю його… Він тут, він десь близько… Це так само точно, як і те, що ми втекли з Ричмонда!
