Люди і тварини - Софія Парфанович

— Сьогодні в мене народини — хвалилась я йому — і мама дала мені новий хвартушок, а тато книжку з образками.

— Ану, покажи книжку; — Мілько, очевидно не цікавився хвартушком. Ми стали розглядати малюнки.

— Я маю для тебе теж дарунок — похвалився хлопець. — Зараз принесу!

З цікавістю я чекала, що таке подарує він мені. Приніс маленьку коробочку, гарно завинену в червоний папір і перев’язану золотою стяжечкою. Що може бути в ній?

Я розв’язала стрічку, розвинула папір і вигладила та склала його гарно. Мілько приглядався моїй роботі й ледве здержував сміх. Я відчинила коробочку, а з неї… вигулькнув тарган та вибіг на мою руку. Я крикнула й тріпнула рукою і він уже біг по землі. Я плакала нервовим плачем з переляку, а Мілько реготався втікаючи вниз, — ми гралися на сходах.

Завжди, як побачу таргана, нервово здригаюся і боюся, що бігтиме він по моїй руці, по шиї, по голові. Уже тоді я їм виповіла війну.

Підчас війни різно доводилось жити в Европі. Ми, службовці мали невелику кухню, де могли собі щось зготовити, чи пригріти. І, як звичайно, де готують харчі, там гніздяться таргани. А ще в старих будинках. Інші службовці мало цікавились ними.

Звичайно помічали їх аж тоді, коли влучували світло. З-під ніг вибігали меткі таргани, втікали й зникали в щілинах.

— Пане аптекарю — скаржилась я моєму приятелеві, — такі в кухні таргани, що вже годі видержати. Порадьте, що зробити?

На рожевому обличчі чорні вусики, під ними усмішка.

— Є новий лік, що вбиває всяких комах. То ДДТ. Дуже сильна хемічна речовина. Ви тільки понасипайте оцей пилок уздовж стін і всюди, де вони гніздяться. Швидко ви позбудетесь їх.

З полегшею я вийшла з аптеки та з вірою в успіх. Ледве діждалась ночі й як лиш з кухні люди розійшлися, я зайшла туди й виконала моє завдання: довкола стін біла смуга позначила «демаркаційну лінію».

Вранці, коли я стала збиратися до праці, помітила якийсь неспокій, якийсь гамір у кімнатах і на коридорі. І завжди: «здурів хтось, чи що?! Я виставила голову, зацікавлена, що сталося. Одна з службивичок стояла у відкритих дверях і вона пояснила мені, що хтось понасипав якоїсь біди у кухні й від неї таргани подуріли, цілу ніч гонили по коридорі, влазили щілинами під дверима до кімнат. Усюди розносили за ногами білий пилок.

— „Погляньте — мовляв — на підлогу в коридорі. Прибиральниці підняли крик, пішли з зажаленням до дирекції. Когось справді напала дурійка! Цілий коридор позначений білими смугами, що й пристали до лінолеум. Не відомо, від чого це й хто таке заподіяв“?

Дуже швидко я додумалась, що зайшло. Для певности пішла поговорити з моїм аптекарем.

Пан з вусиками радісно мені усміхався назустріч.

— Знаю, знаю — говорив зі сміхом, — вранці прибігла тут прибиральниця і просила дати їй якогось засобу, чим можна б усунути білий пилок з підліг. Я зразу зрозумів: це оці ваші таргани порозносили його по підлогах. Вони, бачите дістають від ДДТ тяжкий пронос, щось в роді холери чи чуми. Тоді біжать навпростець, допадають вкінці щілин і влазять туди.

— Чому ж ви мене не перестерегли перед таким вислідом вашої ради? Цілий будинок тепер під білими смугами. І хто знає, чИ загалом воно щось допоможе?

Пан аптекар запевнив мене, що поможе. Таргани погинуть у нірках і щілинах. Тільки ж ця екстермінаційна процедура триває яких п’ять днів. Після того треба щераз насипати, щоб нове покоління, що в міжчасі виляглося, підпало знову під діяння отрути.

— І ви думаєте, що прийдеться зробити ще раз таку революцію? Вони ж шукають винуватого й, чого доброго, проженуть мене з праці! Тож прошу дуже, мовчіть, ради Бога! Нікому ні словечка!

Думаю, що милий кароокий пан не зрадив мене. Вкінці коридор якось почистили й серед праці люди заспокоїлись. Ще було трохи гармидеру вечером у кухні, де на горшках був білий пил і смуги. І ще далі лунав відтіля голос милих пань „здурів чи що?“ — і такі другі милі вигуки. Згодом і вони притихли. Я ж сама сиділа тихо — тихесенько в моїй кімнаті, наче оці таргани в нірках і тільки наслухувала, що з того вийде. А вийшло он що:

Уже наступного вечора було тихо й чисто в кухні й на коридорах. Ні сліду тарганів. І милі пані заспокоювались.

— Знаєте — говорили поміж собою, — хто зробив, то зробив. Але ви погляньте: ні одного таргана в кухні, ні в кімнатах.

Чомусь підзорливо поглядали на мене. Не знаю, може мені тільки так здавалося. Другий раз уже не прийшлося насипати: я покинула цей будинок і вибралась у світ. Пішла в мандрівку, як і всі інші діпісти. Але й згодом зустрілася з отими комахами в старих будинках і на провулках Менгеттену й в прибережних надокеанських житлах.

Є два роди тарганів. Таргани американської породи є жовтяві з сяючими крилами, великими вусами й великими рухливими очима. Вони й літають, на жаль. Є пора, очевидно влітку, коли вони літають низько над землею наче травневі хрущі. Не тяжко, щоб такий один чи кілька не сіли в вас на голові, або летячи не вдарили вас в обличчя. Це так звані західні таргани. На відміну від великих, прудконогих чорних, що їх ви знаєте з Европи. Вони називаються: східні таргани — „бляттаорієнталіс“. Для відрізнення від американських рудих, — ,бляттаокціденталіс».

Не багато я приглядалась їхньому життю, бо комахи вони нічні, живуть і господарять між нашими харчами та одягом поночі. Та й звичайно я втікала як тільки побачила такого. І втекти не легко, появляються вони наче з’яви, наче духи, не відомо, відкіля. От так: сиджу я при машинці — пишу. В одній хвилині підводжу голову й