Серця трьох - Джек Лондон

Обгорнувши знову руку і плече курткою, на випадок, якщо там виявиться друга гадюка, Френк знову поліз у рот богині і витяг звідти ретельно відполірований брусочок золота, який формою і розміром відповідав отвору у вусі Хцатля. Старий показав на вухо, і Френк уклав так званий ключ у щілину.

— Зовсім як в автоматі, — зауважив він, коли брусочок провалився в отвір. — Ну, а що тепер буде? Стежте за водою — вона, напевно, відразу спаде.

Але вода продовжувала хлюпати щосили. Раптом Торес щось вигукнув і показав на стіну, від якої відокремилася величезна брила і повільно поповзла вгору.

— Он він, вихід! — крикнув Торес.

— Вхід, як сказав старий, — поправив його Френк. — Але що б там не було, ходімо.

Воші пройшли крізь отвір і заглибилися в коридор, як раптом старий майя з вигуком “Сину мій!” — повернувся і кинувся назад.

Частина стіни, що піднялася, вже опускалася на своє місце, і жерцю довелося плазом прослизнути під нею. Ще мить — і стіна стала на колишнє місце, перекривши потік, що хлинув із печери ідолів.

Зовні, якщо не рахувати невеликого струмочка, який витікав з-під скелі, не було ніяких ознак того, що діється усередині. Генрі і Рікардо, підійшовши до входу в печеру, помітили струмок, і Генрі сказав:

— Це щось нове. Води тут не було, коли я ішов звідси. За мить він побачив свіжий обвал.

— Тут був вхід до печери, — мовив він. — Тепер його немає. Цікаво, куди ж усі поділися?

І ніби у відповідь на його слова, пінистий потік виніс з надр гори тіло людини. Генрі і Рікардо кинулися до нього і витягли з води. Пізнавши у ньому старого жерця, Генрі поклав його ниць, став навколішки і заходився відкачувати, як відкачують утоплеників.

Минуло близько десяти хвилин, перш ніж старий подав ознаки життя, а згодом відкрив очі і дико озирнувся навколо.

— Де вони? — запитав Генрі.

Старий жрець забурмотів щось мовою майя, але Генрі струснув його і змусив отямитися.

— Немає, нікого немає, — пояснив він по-іспанськи.

— Кого немає? — запитав Генрі, труснув його ще раз, аби повернути йому пам’ять, і знову повторив своє запитання.

— Мого сина. Чіа убила його. Чіа убила мого сина, вона поглинула їх усіх.

— Кого це всіх?

Довелося знову трусити старого і знову повторювати запитання.

— Багатого молодого грінго, що був другом моєму сину, ворога багатого молодого грінго, якого звали Торесом, і молоду жінку з родини Солано, через яку все сталося. Я попереджав вас. Їй не слід було йти з нами. Жінки завжди шкодять чоловічій справі. Вона прогнівила богиню, а та теж жінка. Язик Чіа — отрутна гадюка. І своїм язиком Чіа вжалила мого сина. І гора вилила на нас цілий океан. І всі загинули. Усіх убила Чіа. Горе мені! Я прогнівав богів. Горе мені! Горе мені! і горе всім, хто буде шукати священний скарб, щоб викрасти його в богів майя!

Генрі й Рікардо, стоячи між потоком, що витікав зі скелі, і купою заваленого каміння, нашвидку намагалися розібратися в тім, що сталося. А поруч, розпростершись на землі, зітхав і молився останній жрець майя. Генрі взявся термосити і трясти старого, щоб той прийшов до тями, але здобув лише плутані відомості про події в печері.

— Гадюка вжалила тільки його сина, і тільки він упав у цю діру, — з надією в голосі сказав Генрі.

— Цілком правильно, — підтвердив Рікардо. — Інші лише вимокли. Нічого страшного, судячи з його слів, з ними не сталося.

— І цілком можливо, що вони зараз сидять у якійсь печері, куди не досягає вода, — продовжував свою думку Генрі. — От коли б нам удалося розчистити вхід у печеру і дати стік воді! Якщо вони живі, то можуть протриматися ще чимало днів: адже швидка смерть настає насамперед через брак води, а в них її більше, ніж потрібно. Без їжі ж можна обійтися досить довго. Але ось що мене дивує: як опинився там Торес?

— Цікаво, чи не він нацькував на нас кару? — зауважив Рікардо.

Але Генрі не став у це вдаватися.

— Можливо, але нам зараз не до цього. Треба насамперед придумати, як дістатися до печери, щоб врятувати їх, якщо вони ще живі. Ми з тобою і за місяць не розберемо такої купи каміння. Якби з нами було людей п’ятдесят, то, працюючи в дві зміни, вдень і вночі, ми змогли б відкопати печеру за дві доби. Отже, головне для нас — знайти людей. Цим ми і займемося. Я зараз сяду на мула і поїду до кару: пообіцяю їм усю чекову книжку Френка, якщо вони прийдуть сюди допомогти нам. Якщо ж нічого не вийде, я поїду в Сан-Антоніо і наберу там людей. Тим часом ти розчисть стежку і приведи сюди пеонів з мулами і всім необхідним. Та прислухайся до гори, може вони стуком дадуть про

себе знати.

Отже, Генрі спрямував свого мула в село кару — на велике невдоволення мула і на не менше здивування кару, що раптом побачили у своїй фортеці ворогів — точніше, одного ворога, — та ще й з-поміж тих, кого зовсім недавно вони намагалися знищити. Вони сиділи навпочіпки біля своїх халуп і ліниво грілися на сопці, приховуючи під сонною апатією подив, який, ніби голками, поколював їх і спонукав схопитися на ноги.

Як завжди буває, відвага білої людини ошелешила дикунів-метисів і позбавила їх здатності діяти. Неквапливо розмірковуючи, вони дійшли висновку, що тільки вища істота, котра має таку могутність, могла насмілитися в’їхати в багатолюдне вороже селище на втомленому і