Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

очах Юлії світиться така відданість і захват, які бувають тільки в закоханої дівчини. Мене раптом залила тепла хвиля ніжності до цієї тендітної, худенької дівчинки, котра уважно стежить за кожним моїм жестом, вгадує всі мої потаємні думки, ловить кожне моє слово, ніби сподіваючись, що воно відкриє їй сенс усього майбутнього життя. Я засміявся, мені здалось кумедним, що я став об’єктом її першого напівдитячого кохання. Несподіване відкриття збентежило мене; я враз зрозумів справжнє значення її невпинних намагань привернути до себе мою увагу, намагань по-дитячому наївних, але повних ще неусвідомленого прагнення любові; мені стало ясно, що означають усі ці дотики, — несмілі поцілунки й нетерплячі запитання, за якими крилася тривога за свою любов; коли я все це зрозумів, мене огорнуло змішане почуття зворушення й неспокою, ця дитина, подумав я, приречена на страждання, вона не усвідомлює, що мене не можна кохати, не можна зв’язувати ніяких надій з людиною, доля якої така небезпечна й непевна, якій щохвилини загрожує загибель. Проте це не заважало мені самому невпинно шукати кохання, думати про нього, домагатись його, хоч я знав, які нерозумні були мої зусилля, які нездійсненні мрії. Інстинктивно захищаючись від влади ненависті і зла, шукаючи рівноваги й опори, я прагнув кохання, бо тільки воно рятувало від згубних пристрастей війни, які винищували в нас усе людське. Але, мріючи про справжнє почуття, я найчастіше натрапляв на плоскі інтрижки, які давали мені так мало, хіба що дозволяли на короткий час забути про сповнені жорстокості воєнні будні; я ніколи не міг погодитися на той жалюгідний ерзац кохання, що його мені не раз поспіхом пропонували під впливом якихось раптових імпульсів, це було зовсім не гідне і тих жінок, і мене; але тоді ми задовольнялися абичим, хапали, що трапиться, однаково, як і де, трохи нагадуючи цим тих стариків, у яких перед смертю лишилось тільки одне бажання — наїстись досхочу.

І ось я готовий почати все заново. Напередодні різдва в поїзді я познайомився з Евою і, сповнений сумнівів та надій, домовився з нею про зустріч, а того ж вечора дізнався, що став об’єктом першої любові чотирнадцятирічної дівчинки Юлії.

Я глянув на годинник — було пів на одинадцяту, з’їв останній шматок риби, пані Марта налила мені ще чарку горілки, що мала своєрідний, терпкий смак і пахла ялівцем та ще якимись не відомими мені травами. Я взяв чарку — то була велика чарка для вина, формою схожа на видовжену квітку білої лілеї, — і довго вдихав чудовий запах напою, потім обережно відпив ковток, від горілки по тілу розходилось тепло, думки ставали прозорими й на диво ясними.

— Ми страшенно раді, що ти з нами, Алеку, — ласкаво сказала пані Марта. — Ти собі навіть не уявляєш, як ми за тебе непокоїлись…

— Уявляю. Я теж дуже радий, що ми разом.

— З’їси ще риби?

— Ні, дякую.

— Я залишу її тобі на сніданок.

— Риба чудова. Особливо мені сподобався заливний короп.

— Я знаю, що ти його любиш. Тому більшу частину залила, а решту посмажила…

— Боже мій, — промовив я, зворушений. — Не знаю, їй-право, чим я заслужив на таку ласку. Ви піклуєтесь про мене, мов про рідного сина…

— Я рада, що тобі з нами добре. Мені завжди хотілось, Алеку, щоб ти почував себе в нас, як удома…

— Спасибі вам…

Зі столу швидко прибрали блюда, тарілки та прибори.

Пані Марта внесла велику вазу узвару з чорносливу, а Юлія поставила переді мною салатницю з кутею — моєю улюбленою різдвяною стравою, приготованою, як я здогадався, спеціально для мене. Розчулений і трохи збентежений цими проявами уваги, я знов щиро подякував пані Марті за таку приємну несподіванку, але вона, значливо підморгнувши, сказала:

— Кутю, Алеку, готувала не я, а Юлія…

— Справді?

— Ні, — швидко мовила Юлія. — Зовсім ні…

Я глянув на неї — розшаріла, засоромлена дівчинка сиділа, низько схиливши голову й судорожно стиснувши сплетені пальці. Коли я підвівся, збираючись підійти до неї, вона раптом зірвалася з місця і втекла в кухню.

Я хотів був піти за нею, але пані Марта спинила мене.

— Вона зараз вернеться, — сказала з веселим блиском в очах. — Краще її не займати…

Неохоче вернувсь я на своє місце і, наклавши на тарілку щедро підсолодженої медом пшеничної каші з ма^ ком, почав їсти, раз у раз позираючи на двері, що вели в кухню; та скільки мати не кликала її, Юлія не показувалась. Нарешті пані Марта встала з-за столу і вийшла в кухню; крізь нещільно причинені двері долинав її лагідний, ласкавий голос і тихенький, ледве чутний голосок Юлії. За хвилину обидві вернулись до кімнати.

— Знаєте, діти, що ми зараз зробимо? — весело спитала пані Марта. — Засвітимо на ялинці свічки, погасимо світло й заспіваєм колядку…

Дівчатка радо погодились. Юлія мовчки подала мені коробку сірників, а я, скориставшися з цього, вхопив її за руку, пригорнув до себе й поцілував у щоку; мати й сестри Юлії зустріли мій підступний маневр веселим сміхом, та й сама вона анітрохи не засоромилась. Мій поцілунок дівчинка сприйняла спокійно, як щось цілком природне, тільки ніжно глянула на мене з-під опущених він; та й не дивно, адже наша дружба почалася ще за тих часів, коли Юлії було три роки, а мені неповних дванадцять. Тоді я не раз цілував її, як оце зараз, а під час довгих прогулянок, коли мала стомлювалась, брав її на руки і частенько приносив додому вже сонну. Саме тоді стався кумедний випадок, через який до Юлії назавжди пристало смішне прізвисько; чудово пам’ятаю той осінній день: я лагодив у кімнаті шнур від нічної лампочки, пані Марта прасувала білизну, а Луція та Францішка робили уроки; у квартирі панувала тиша, тільки з кухні, де бавилась Юлія, коли-не-коли чувся брязк ненароком зачепленого посуду. Раптом двері з грюкотом розчинились, на порозі з’явилась Юлія і схвильовано крикнула: «Мамо, мамо, подивись, до нас у хату заліз пацюк!» Ми всі кинулись до кухні, гадаючи, що в квартиру справді забрався пацюк, смітник на подвір’ї аж кишів ними, але замість пацюка побачили маленьку польову мишку, яка, вгледівши нас, прожогом вишмигнула надвір. Ззирнувшись, ми дружно вибухнули веселим сміхом, і тільки мала Юлія не розуміла, чому ми сміємось, але прізвисько Мишка міцно прилипло до неї, і відтоді його часто можна було почути в цім домі.

Я засвітив на ялинці свічки, Юлія вимкнула електрику, кімнату огорнула півтемрява, тільки свічки розливали жовтаве сяйво серед різнобарвних кульок, ланцюжків та блискучих ниток «дощику». Я вмостився