Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

— Та годі вже, нехай вам всячина! Почекайте, поки поїзд стане!

Вони послухались, тим паче, що в цій тісноті битися було ніяк.

— Це вже Краків? — здивувалась Ева.

— Так.

— Боже, як летить час…

— Ми під’їжджаємо до вокзалу.

Поїзд спинився біля четвертого перону, я вийшов з вагона перший і зразу наскочив на розставлених уздовж усього поїзда поліцаїв. Коло входу в тунель помітив ще патрулі СД, жандармерії та агентів гестапо в цивільному, хотів вернутись у вагон, але було вже запізно: пасажири ринули до дверей і загородили прохід, я відступив назад і піймав здивований погляд Еви, яка стояла й чекала мене. Я рушив до неї й на ходу кинув:

— Не підходьте до мене!

Вона покірно кивнула, в очах її майнув безтямний страх, я швидко пройшов повз неї і замішався у величезний натовп, що поволі сунув до тунелю. Біля сходів утворився затор, німці затримували всіх чоловіків з великим багажем і під конвоєм відводили на другий бік перону, за кордон поліцаїв. Було ясно, що йде дуже ретельна перевірка; я нерішуче постояв на місці, а потім швидко повернув назад і, проштовхуючись крізь паралізований страхом, завмерлий натовп, кинувся в протилежний бік, та, не пройшовши й кількох метрів, змушений був знову спинитись: поліцейські патрулі вдиралися в натовп і вихоплювали з нього чоловіків, які здавались їм підозрілими.

Я зрозумів, що мені буде нелегко вибратися з вокзалу; правда, лишався ще один спосіб — покинути валізу й дати драла, не думаючи про вантаж, документи я мав справні, в усякому разі, настільки, щоб мене безперешкодно пропустили на контролі, та я гаявся, сподіваючись, що, може, пощастить перебратись на сусідню платформу; повільно рушивши з місця, я глянув туди у просвіт між вагонами, але й там теж стояли озброєні поліцаї, тоді я знов повернув у бік тунелю, та ледве ступив кілька кроків, як переді мною виріс здоровило в шкіряному пальті й схопив мене за плече.

— Halt! — гаркнув він. — Halt!..[31]

Я відчув, що блідну, я знав, що цим разом попався і втрачати мені вже нічого.

— Ausweis wollen Sie?[32] — спитав я з удаваною неуважливістю, гарячково думаючи про схований на грудях пістолет.

Я вирішив вистрілити йому просто в пику і сягнув уже до внутрішньої кишені пальта, але вихопити пістолет не встиг: страшний удар в лице відкинув мене вбік, на стінку вагона, я сперся на неї спиною, але ту ж мить мене вдарили ще і ще раз, в очах потемніло, і я зсунувся додолу; я лежав з заплющеними очима, відчуваючи в роті солоний смак крові, навколо чув якісь голоси, але був такий приголомшений, що нічого не міг зрозуміти, а коли нарешті розплющив очі, з подивом побачив схилене наді мною червоне, розлючене обличчя майора й тільки тоді здогадався, що це він так горлав на мене і, коли гестапівець заступив мені дорогу, зненацька торохнув кулаком, а тепер стояв, націливши на мене пістолет.

— Du Schweine Pole! — крикнув він з ненавистю й стусонув мене ногою в зад. — Aufstehen! Aber schnell![33]

Я насилу підвівся, з розбитого носа текла кров і капала на вилоги пальта, відразу скипаючись чорними згустками; я зчудовано подивився на свої руки, теж вимазані кров’ю, потім перевів погляд на німців, які жваво про щось розмовляли.

— Може, вам чимось допомогти? — спитав гестапівець у майора.

— Спасибі, я сам з ним упораюсь.

— Ми його затримаємо.

— Ні, — рішуче заперечив майор. — Спершу він однесе мої речі в готель. А потім я подзвоню в поліцію…

— Готель тут недалеко.

— Я знаю, — сказав майор. — Колись уже там зупинявся.

— Гадаю, ви справитеся з цією тварюкою…

— Безперечно!

Гестапівець шанобливо вклонився майорові.

— Бери валізи! — крикнув той. — Марш!

Ми безперешкодно пройшли всі кордони й нарешті опинилися в тунелі. Я йшов попереду, заточуючись, мов п’яний, під вагою двох добре напакованих валіз, а майор простував за мною трошки правіше, ні на секунду не випускаючи з рук пістолета; по дорозі ми проминули кілька жандармських патрулів, я ловив на собі їхні здивовані погляди, бачив іронічні усмішки, моя закривавлена фізіономія, певно, справляла на них комічне враження; майор вітав патрулі коротким гортанним «хайль!», а жандарми виструнчувались перед ним, чітко цокаючи підкованими каблуками.

«Коли він виведе мене з вокзалу, я вб’ю його, — подумав я, помалу отямлюючись. — Навіть якщо доведеться накласти головою».

Я вже опам’ятався від майорових ударів і знов міг обміркувати все тверезо й спокійно, в мене ще лишалося трохи часу; майор, очевидно, прямував до готелю на Піярській вулиці, одного з найближчих од вокзалу. «Поки дійдемо на місце, я знайду який-небудь спосіб виплутатись».

Ми добралися до кінця тунелю, тепер треба було зійти сходами нагору, при виході з обох боків я знов побачив поліцейські патрулі. «Оточили весь район вокзалу».

На середині сходів, десь на висоті першого поверху, я спинився, поставив валізи і з полегкістю випростав наболілу спину, дихав важко, широко розкритим ротом, бо в носі запеклася кров; згори на мене дивились жандарми, я відчував на собі їхні пильні, підозріливі погляди. «Не зараз. Спочатку треба вийти звідси».

— Швидше! — крикнув майор люто. — Швидше, коли не хочеш, щоб я потрощив тобі кістки…

«Не встигнеш. Я рішу тебе, як тільки вийдемо звідси. Твоя самовпевненість тебе погубить».

Я підняв валізи й рушив угору сходами, майор — слідом за мною; коли ми проминули останніх вартових і вийшли на привокзальну площу, мені впала в око довга валка критих вантажних машин та ще один кордон поліцаїв, а за ним — нерухома юрба людей, що напружено чекали своїх близьких, які зостались на пероні; я почув гомін збуджених голосів, а якась жінка, побачивши моє скривавлене обличчя, стиха забідкалася:

— Ой боже ж мій! Ой боже ж мій, боже! Ой боже мій милосердний!..

— О господи! Ну й розмалювали його!..

— Цить, дурню! Краще помовч…

— Гади прокляті! Нема на них погибелі!

Люди розступалися перед нами, я бачив навколо злякані обличчя, погляди, сповнені зненависті і співчуття. «Мабуть, вигляд у мене непривабливий. Все лице й пальто у крові».

Ми ступили на тротуар і пішли самим його краєм, попід стіною дерев’яного барака. «Він такий самовпевнений, що навіть не відібрав у мене зброї. Це його й погубить. Руки в мене зайняті, але я все одно його вб’ю».

Я оглянувся на майора, він, як і раніше,